навіть ображений гул стадіону, що линув із телевізора. А тоді почалось…
– Ай-яй-яй!
– Ну як так?! – не стримався хтось ліворуч від мене. – Лишалося ж зовсім трохи!!!
– Вони так завжди! – підтакнули праворуч. – Потолоч!
– Нема характеру в команди! Нема й усе!
– Таки нема…
– Мудаки!
Аж тут Алекс удруге випростався над столом, тим самим спинивши зливу колективного обурення.
– Та що ви таке говорите, пацани! – дорікнув він. – Це ж міланський «Інтер». Не якась там дворова команда, а ого-го! І наші хлопці молодці – нормальок трималися. Нічия з «Інтером» навіть на своєму полі – чудовий результат. А тому – давайте вип’ємо за нічию та за подальші перемоги! – Алі знову підніс повну чарку над головою.
– Твоя правда, чувак, – розважливо погодився я. – Нічия – гідний результат. За нічию!
І що ви думаєте? Не встигли ми всі перецокатись, як на першій доданій хвилині голомозий голландський задрипанець Уеслі Снейдер після затяжної масованої атаки міланців у неймовірному напівстрибку-напівпадінні заштовхав шкіряну кулю у ворота. Не у свої, звісно, ворота… Як наслідок – на табло висвітилося дуже неприємне «1:2». Ми всі дивилися на ті страшні цифри, як німці, котрі телющаться на червоний прапор над Рейхстагом, не маючи сил повірити, що таке, чорт забирай, буває.
Алекс обвів усіх сталевим наїжаченим поглядом. Я, Ігор, Дімон та інші гості похнюплено мовчали, винувато опустивши очі в чарки, наче видивляючись щось у тьмяній каламуті коньяку. І тоді Саня прохрипів:
– Ось тепер, пацани, ми напиваємось…
І ми напилися… Причому напилися так, що в цьому місці замість трьох можна поставити аж дев’ять крапок. Ось так…
Ранок 5 листопада…
Прокинувся я з таким паскудним і гидотним відчуттям, що навіть і не описати. Водночас напрочуд чітко осягав, що, крім шпаркого й смердючого похмілля, мене мучить дещо набагато дошкульніше. По-моєму, то совість спозарання накинулась на мене, наче голодний хробак на перестигле яблуко. Схоже, вчора я вчинив якесь велике паскудство, от тільки нинішнього ранку ніяк не міг пригадати, яке саме… Може, облаяв когось у метро в годину пік без вагомої на те причини? Чи здачі продавчині недодав? Чи навпаки – облаяв продавчиню, а в метро без причини дав комусь здачі? Але це все звучало неправдоподібно та якось дріб’язково – зі мною такого не буває. Ну, або якщо й буває, то дуже рідко, і совість після цього ще жодного разу не розшарпувала та не розпинала мене. Принаймні не так, як сьогодні.
Я лежав, не розплющуючи очей, і натужно роздумував про те, що ж такого накоїв. Єдине, що чітко пригадував, – це те, що вчора ввечері ми святкували день народження Ігоря. Невже я не презентував йому подарунок? А може, – я аж здригнувся від страхітливого здогаду, – ми набралися так, що я поліз битися? Це ж треба, чорти б мене забрали, у людини день народження, а я замість подарунка
