мусив летіти – що далі, то краще, щоби струснути із себе заціпеніння, зметнути геть ваготу дріб’язкових, але таких уїдливих проблем.
Хай як це егоїстично звучить, я ні про що не шкодував.
– Щоб там між вами не трапилося, вона не заслуговує на таке ставлення, – в задумі прорік Саня.
Я зітхнув.
– Добре, чувак. До від’їзду я все залагоджу. Обіцяю.
Прийшовши додому, я передусім поліз у душ. Холодні струмені збадьорили тіло й трохи притлумили невгомонний бджолиний рій у голові.
Потому я поліз в Інтернет читати невтішні відгуки про вчорашній поєдинок між «Динамо» й «Інтером». Наостанок відкрив пошту й написав листа Янові, жваво й виразно змалювавши поточну життєву ситуацію. Якщо бути відвертим, я просив у друзяки поради. Насправді навіть не поради, а виправдання своїм діям, оскільки напевне знав, що однаково вчиню, як задумав.
Лист-відповідь мого товариша, як завше, вирізнявся афористичною влучністю, хоч і був вельми лаконічним. Чех написав:
«Man, as I understood you’re in deep shit:) But I want to tell you one thing. There are people that are fated to stay on one place and dig the ground until they die. However, there are others and they are called nomads. If you were born to travel – just do it, man. Follow the call of your fucking destiny!»[13]
Прочитавши Янів лист, я ще довго міркував над тим, чому окремим представникам виду homo sapiens (по суті, цілком осілому племені) не сидиться на місці. Що примушує цих людей із щораз більшим завзяттям і пристрастю зриватися з насиджених місць і вирушати в незвідані краї? Банальне бажання побачити світ? Доконечна потреба втекти від проблем і буденності? Гонитва за новими враженнями та відчуттями? На таке, здавалося б, просте запитання – чому люди подорожують? – немає простої відповіді.
Насправді мандрівка (тут я маю на увазі справжню мандрівку, а не якийсь туристичний вояж чи бізнесове відрядження, основною метою якого є дістатися з пункту А до пункту Б) – це значно більше, ніж усе перераховане вище. Крім того, якщо відверто, то будь-яка подорож – доволі жорстка річ. Хай як це парадоксально, та вона поєднує в собі те, чого люди зазвичай намагаються уникати: постійні стреси, втому, безпідставний ризик, досить часто приправлені лавиною болісних і несподіваних ударів примхливої фортуни. Будь-якому пілігримові відоме відчуття перших днів походу, коли ти повністю розбалансовуєшся, немов розкладаєшся на шматки, зате потім… збираєш себе заново, формуючи своє нове, трохи видозмінене «я».
У дитинстві я довго не міг скласти кубик Рубика. Я був ще надто малим і недосвідченим для того, щоб аналізувати свої дії, свідомо добирати алгоритм тощо. Відтак я лише крутив туди-сюди його ланки, все більше й більше перемішуючи кольори на гранях. Так і не склавши ту бісову іграшку в «природний» спосіб, я розлютився й спересердя розібрав її на деталі, після чого за одну хвилину змонтував кубик у початкове положення, в якому кожна грань мала свій визначений колір.
Певною мірою людське життя нагадує мені нині оту давно забуту дитячу забавку – кубик Рубика. Можна до смерті довбатись і вовтузитися,
Чувак, як я зрозумів, ти зараз у повному лайні:) Одначе хочу тобі сказати одну річ. Є люди, котрі приречені порпатись у землі аж до смерті. Однак є й інші, і їх називають кочівниками. Якщо ти народжений подорожувати – просто роби це, чувак. Іди за покликом своєї довбонутої долі! (
