І я можу викликати вас для допиту як прямого свідка.
Він обігнув стіл і став перед нею. Фрер був на голову вищий од неї, але, здається, це не справило на неї ніякого враження.
– Звісно, ви можете мене викликати. Та спершу вам потрібно буде здобути дозвіл ради професійної медичної асоціації. А вона вам його не дасть. І ви це знаєте не гірше, ніж я.
– Дарма ви так, – з докором сказала вона і знову заходилася міряти кроками кімнату. – Ми могли б поєднати наші зусилля. Адже обидві справи пов’язані поміж собою, тут і сумніватися нема чого. Хіба ви не готові зробити все, щоб дізнатися правду?
– До певної межі. Я хочу вилікувати пацієнта, а не запроторити його до в’язниці.
– У вас усе одно нічого не вийде. Не забувайте, що він мій головний підозрюваний.
– Ви погрожуєте мені?
Вона підійшла до нього, не кажучи ні слова і не виймаючи рук із кишень. Зараз вона поводилася точнісінько так, як і на початку їхньої зустрічі. Ладна була воювати з цілим світом. Він теж застромив руки в кишені. Шкірянка проти білого халата.
Мовчання тривало. І раптом йому набридла ця дурнувата гра.
– У вас усе?
– Не зовсім.
– Що ще?
– Я хочу поглянути на вашого звіра.
За годину, повернувшись на паркувальний майданчик біля шпиталю П’єра Жане, Анаїс проглядала повідомлення на мобільнику. Ле Коз телефонував тричі. Вона хутко набрала його номера.
– Ми з’ясували особу клієнта.
– Ім’я?
– Дюрюї Філіпп. Двадцять чотири роки. Безробітний. Без певного місця проживання. Дохляк.
Вона взяла записника і швидко все занотувала.
– Відомості достеменні?
– Цілком. Із дилерами в мене нічого не вийшло, та потім я опитав чотирьох аптекарів і врешті вийшов на таку собі Сільвію Жантій, адреса: Талянс, вулиця Камій-Пеллетан, будинок сімдесят чотири. У неї аптека на майдані Перемоги.
– Знаю, де вона. Далі.
– Відправив їй світлину на мобільник. І вона відразу впізнала хлопця, попри шви і ґулі. Упродовж останніх трьох місяців він регулярно заходив до неї по субутекс.
– Чудово.
– Це ще не все. Я зателефонував Джафарові. Жебраки з бульвару Віктора Гюґо теж його впізнали. Щоправда, знали вони його під прізвиськом Фіфі, та це таки той самий хлопчина. Гот. То з’являвся, то зникав. Міг по кілька тижнів пропадати бозна-де. За їхніми словами, останнім часом він мешкав у занедбаному будинку неподалік від вулиці Виноградників.
Вона відчинила дверцята авто і залізла досередини.
– Коли його бачили востаннє?
– Аптекарка – три тижні тому. Жебраки – два-три дні. І ніхто не знає, що він робив напередодні тієї днини, коли його забили.
– А друзі в нього були? Хтось такий, що міг би розповісти про нього більше?
– Ні. Дюрюї був сам. Якщо він не виходив на люди, то ніхто не знав, де він і що робить.
– Пса
