збрехав, та ключ до його таємниці треба було шукати десь тут.
Задзеленчав телефон. Медсестра з приймальні швидкої допомоги.
– Вибачте, що потурбувала, пане лікарю. Намагалася додзвонитися вам на мобільник, але…
Фрер зиркнув на годинника: 12.15.
– Моє чергування розпочинається о першій.
– Так, але до вас тут прийшли.
– Де це «тут»?
– Тут. У відділенні швидкої допомоги.
– І хто ж це?
– Поліція, – помовчавши, відказала медсестра.
Працівниця судової поліції міряла кроками хол приймальні. Невисока на зріст, коротко підстрижена, у шкірянці, джинсах і мотоциклетних черевиках, як-от у пісні. Шкода, що вона не народилася хлопцем. При цьому її обличчя, попри мокрі пасма кіс, що чорними водоростями поприлипали до щік, вражало красою. «Серденятко», спало йому на думку старосвітське слово.
Фрер назвав своє прізвище. Жінка привітно сказала:
– Добридень, я капітан Анаїс Шатле.
Матіас насилу зумів приховати подив. Від цієї дівчини віяло непереборною, просто-таки магнетичною привабою. Її присутність неможливо було ігнорувати, надто вона інтенсивна. Такі не підкоряються обставинам, а домагаються, щоб обставини улягали їм. Фрер декілька секунд розглядав її.
Обличчя ляльки з минулого сторіччя. Широке і кругле, з надто білою шкірою, наче вирізане з паперу, а на ньому рішучим жестом намальовані риси. Зграбні рожеві вуста схожі на полуничку у вазочці з цукром. На думку спали ще два слова, вочевидь не пов’язані поміж собою: «крик» і «молоко».
– Ходімо до мого кабінету, – тоном досвідченого джиґуна сказав він. – Там нам ніхто не заважатиме.
Дівчина мовчки рушила до дверей. Рипнула шкіра її куртки. Фрер помітив квадратне руків’я пістолета під полою. І збагнув, що помилився. Гадав, що розмовлятиме з гарненькою дівчиною, а його чекала бесіда з капітаном поліції.
Вони попрямували до відділення Анрі Ея. Працівниця поліції зиркнула на гравців у петанк. Психіатр помітив її нервозність, її приховану тривогу. Вона була не з тих, кого лякає вигляд психічно хворих людей. Швидше це місце збудило в ній якісь прикрі спогади…
Вони увійшли до будинку, поминули хол приймальні й підійшли до кабінету. Фрер зачинив двері й сказав:
– Може, кави? Або чаю?
– Ні, дякую.
– Можу поставити чайника.
– Дякую, не варто, я ж вам сказала.
– Сідайте.
– Сідайте ви! А я й постою.
Він усміхнувся знов. Застромивши руки в кишені, вона намагалася видаватися грізною, та залишалася тим, ким і була, – дівчиною. Усе воно мало зворушливий вигляд. Він обігнув стола і сів. Вона не рухалася з місця. Його знову вразила її молодість: він не дав би їй більше двадцяти років. Вона таки була старша, та всією своєю поведінкою скидалася на студентку
