охоронцям, працівникам залізничної поліції і вокзальним прошакам. Може, той хлопчина вештався десь поблизу.
Конант кивнув з-під каптура куртки. Анаїс обернулася до Зака. Колишній бешкетник, наркоман і крадій автомобілів прийшов працювати в поліції, як ото інші вступають до Іноземного легіону. Перекресливши колишнє життя і розпочавши його наново. Йому вона доручила дослідити бичачий слід.
Притулившись до стіни спиною і не виймаючи рук із кишень, Зак монотонно звітував:
– Зранку я зателефонував до ферм. У районі Великих Ланд, Країни Басків і Гасконі їх приблизно з десяток. Разом із Камаргом і Альпіями десь із сорок. Поки що нічого не викопав.
– Ветеринарам телефонував?
Закрауї підморгнув їй, та вона не звернула уваги на ту фамільярність.
– Розбудив усіх, шефе.
– Бойні? Великі підприємства з перероблення м’яса?
– Працюємо з ними.
Він відхилився від стіни.
– Шефе, можна запитання? З цікавості.
– Ага.
– Звідки ти дізналася, що це голова бойового бугая?
– Мій батько страшенно захоплювався коридою. Я змалку бувала на аренах. У toro bravo роги не такі, як у звичайних бугаїв. Є ще й інші ознаки. Не буду тобі зараз читати лекцію.
На мить вона відчула втіху. Згадала батька, і це її нітрохи не схвилювало. Навіть голос не здригнувся. Утім, вона не збиралася піддаватися ілюзіям. Цього ранку сильною її зробило збудження й адреналін.
– Ми оце все про жертву товчемо, – розпочав Джафар. – А що з убивцею? Кого ми шукаємо?
– Бездушного, жорстокого маніпулятора.
– Сподіваюся, у моєї колишньої дружини тверде алібі, – струснув він головою.
Усі зареготали.
– Годі дурня клеїти, – перепинила їх Анаїс. – Враховуючи мізансцену, ми скидаємо з рахунку ненавмисне вбивство, а також убивство у стані афекту. Він усе підготував заздалегідь. Обдумав найменші подробиці. Шансів на те, що це вбивство з помсти, теж мало. Залишається одне – чистісіньке божевілля. Холодне, розважливе навіженство на основі грецької міфології.
Анаїс підвелася, даючи всім на здогад, що інструктаж скінчився. Пора до праці. Поліцаї попрямували до дверей.
На порозі Ле Коз зупинився й озирнувся.
– Мало не забув. Знайшли того чолов’ягу з вокзалу. Отого, що втратив пам’ять.
– Де?
– Поруч. Клініка П’єра Жане. Він у них у божевільні.
Скінчивши опівдні обхід пацієнтів і давши необхідні вказівки у відділенні швидкої допомоги, Матіас Фрер знову сів до комп’ютера. Йому кортіло перевірити відомості, отримані від Паскаля Мішелля. Спершу він, як і напередодні, проглянув телефонного довідника. В Оданжі, район Аркашона, ніякого Паскаля Мішелля і близько не було. Він зайшов на сторінку медичної довідково-інформаційної системи. Чоловіка з таким іменем і прізвищем ніколи не лікували в жодному департаменті Аквітанії, як, утім, і на решті території Франції. Фрер зателефонував
