У четвер я зазвичай чергую у кварталі Сен-Мішель. У МПЦ – медико-психологічному центрі.
Анаїс і так не дуже могла збагнути, як це такий пещений буржуа погодився впустити до свого кабінету такого брудного бурлаку, як Філіпп Дюрюї. Та уявити, що Тіо приймає в обдертому приміщенні диспансеру місцевий простолюд, їй було ще важче.
Він буцім прочитав її думки.
– Вас дивує, що такий лікар, як я оце, погоджується чергувати в диспансері? Безумовно, у такий спосіб я заспокоюю моє сумління.
Він промовив це з неприхованою іронією в голосі. Анаїс відчувала, як у ній скипає роздратування. Галас, що стояв у роздягальні, заважав їй зосередитися. Звуки цих самовдоволених самців, щасливих, що вони вкупі, що можуть смакувати усвідомлення своєї могуті й заможності, аж свердлили її слух.
Тіо тим часом провадив:
– Для вас, поліцаїв, та й узагалі для всіх лівих, ми джерело лиха. Хоч що робили б, ми ніколи не маємо рації. Бо спонукає нас тільки зиск або буржуазне лицемірство.
Він попрямував до виходу, помахавши на прощання рукою декому з друзяк. Анаїс наздогнала його.
– Філіпп Дюрюї розповідав вам про свою рідню?
– Сумніваюся, що вона в нього була. Мені він принаймні такого нічого не казав.
– А друзі?
– І друзів не було. Він був волоцюга. Самітник. І культивував оцей свій образ мовчазного, замкненого хлопця. Мандрував країною. Цікавили його тільки дві речі – музика і дурман.
Тіо вийшов за порога, Анаїс услід за ним. О четвертій пополудні надворі вже смеркало. Тут замість чоловічого гомону було каркання ворони. Анаїс аж затремтіла у своїй куртці.
– Але ж усе-таки він вважав своєю домівкою Бордо?
– Домівка – це вже було б занадто. Раз на місяць він приходив до мене в диспансер. Значиться, був о тій порі в місті.
Лікар дійшов до стоянки і дістав із кишені ключі. Анаїс усе було зрозуміло без слів: він не збирається балакати з нею без кінця.
Вона вирішила спробувати ще раз.
– Він розповідав вам про своє минуле? Про те, звідки він родом?
– Ви погано уявляєте собі, на що скидається спілкування диспансерного лікаря і такого наркомана, як Дюрюї. Добридень і до побачення, та й годі. Я оглядаю його, виписую рецепта, і хлопчина зникає. Я ж не психоаналітик.
– Він ходив до психоаналітика в МПЦ?
– Сумніваюся. Філіпп ні в кого не просив допомоги. Він цілком свідомо обрав безпритульність.
– У нього були ще проблеми зі здоров’ям?
– Кілька років тому він заразився гепатитом С. Та не вживав ніяких ліків, не дотримувався дієти. Чистісіньке самогубство.
– Вам відомо, як він приохотився до героїну?
– Гадаю, за класичною схемою. Спершу трава. Для того, хто ходить на рейви,[7] це діло звичне. Потім екстазі. Та якщо в неділю вранці ви вколете собі першу дозу героїну, щоб зняти ломку після екстазі, то в понеділок уранці прокинетеся запеклим наркоманом. Усе воно, як і в усіх.
Лікар зупинився біля чорного
Велике молодіжне зібрання («збіговисько»), що розпочинається увечері й закінчується вранці і на якому слухають головно танцювальну музику.
