дерева.
Їй хотілося поринути у мрії, та образ Фрера повернув її до вбивства. Вона перевірила мобільника. Нових повідомлень нема. Ото й добре. Можна буде хоч поспати трохи. А завтра зранку взятися до розслідування. Для неї вже розпочався зворотний відлік.
Вона підійшла до авто. Холоднечі вже не відчувала. Тільки в очах трохи пекло – забагато плакала. У горлі стояв гірко-солоний присмак.
Вона відчинила дверцята, аж задзеленчав телефон.
– Алло?
– Це Зак.
– Де ти пропадав, скажи на милість?
– На півдні. Знайшов твого бугая.
– Ви певні цього?
– На всі сто відсотків. Це Патрік. Патрік Бонфіс.
Медсестра стояла напроти його стола, узявшись у боки. Міріам Феррарі. Тридцять п’ять років. Зріст один метр сімдесят сантиметрів. Вага вісімдесят кілограмів. Фрер добре знав її. Дужа, як чоловік, та добра, мов нянька. Вона ще не скинула пальта, і з плеча звисала сумка. Вона прийшла до відділення вранці у понеділок і почала вимагати зустрічі з Матіасом Фрером.
Вона щойно впізнала ковбоя-забудька у коридорі відділення.
Психіатрові аж не вірилося в такі збіги обставин.
– Я з басків, пане. Моя родина мешкає в Ґетарі, в селі на узбережжі, неподалік від Біарріца. Кожними вихідними я їду додому. У мого зятя продуктова крамниця біля фронтону. І ось…
– І що ж?
– Приходжу сьогодні на роботу і бачу його. Я відразу його впізнала. Та це ж, думаю, Патрік! Патрік Бонфіс. Рибалка. Його в нас усі знають. У нього свій човен біля причалу.
– Ви з ним розмовляли?
– Авжеж. Здоров, кажу, Патріку. Що ти тут робиш?
– А він щось відказав на те?
– Та нічого. Але ж і це відповідь, правда?
Фрер сидів, опустивши очі, і вивчав предмети на столі. Записник. Ручка. Довідник французьких лікарських препаратів «Відаль». Книга з англійською назвою «Diagnostic and Statistical Manual», американський довідник із класифікації душевних розладів. Він дивився на ті звичні речі й розумів, що вони німе свідчення обмеженості його знань. Свідчення його безпомічності.
Якби не випадок, хіба зумів би він з’ясувати особу пацієнта?
– Розкажіть про нього детальніше, – попросив він медсестру.
– Та я не знаю, що й розповідати.
– У нього є дружина чи діти?
– Дружина є. Ну, не зовсім дружина. Ніби подруга. Вони не одружені.
– Як її звати?
– Сільвія. Або ні, Софі. Не пам’ятаю гаразд. Вона в каварні працює, біля порту. Як сезон, звісно. А решту часу допомагає Патрікові. Невода полагодити чи ще там щось…
Фрер записував усе. Він згадав про планктон, що виявили під нігтями пацієнта. Ґетарі розташоване в зоні, де водиться цей мікроорганізм. Патрік Бонфіс. Він підкреслив ім’я.
– Давно
