style="font-size:15px;"> – Так. Коли вони зростали, я казала їм, що треба йти за власною мрією. Вони мені повірили і так і зробили. Банкір, кінорежисер і художник, – кажучи це, вона посміхнулася, і він побачив, як вона пишається дітьми.
– Ви зробили їм безцінний подарунок замість того, щоб силувати до роботи, яку вони ненавидять.
– Життя занадто довге, щоб робити те, що не подобається, – це була цікава точка зору. – Я спочатку була журналісткою, і я ненавиділа це. Знадобився час, аби я збагнула, що люблю писати. Було неабияк важко, коли я втратила чоловіка і мала заробляти своєю творчістю на життя. Певний час мене це лякало, але вийшло все на краще. Мені приємно займатися цим.
– І вам це чудово вдається, – зауважив він.
Вони натхненно розмовляли протягом усієї вечері, і було вже за одинадцяту, коли він нарешті провів Шанталь до її дому, до якого було рукою подати.
– Я би з радістю якось пообідав з вами або ще раз повечеряв, якщо вас це влаштує, – з надією промовив він, і Шанталь не могла збагнути, чи він лише поводиться, як друг, чи зацікавлений в ній як у жінці, – останнє здавалося малоймовірним, зважаючи на вікову різницю. Він не запитував її, але ця різниця була очевидною, з огляду на вік її дітей. Очевидно було, що вона суттєво старша за нього. Фактично їх розділяло сімнадцять років, навіть якщо вона з вигляду не відповідала своєму вікові. Але вона не лестила собі, що він намагається запросити її на побачення, та не було причини, чому б їм не стати друзями. Зазвичай вона не вечеряла з незнайомцями, але їхні шляхи перетиналися вже досить часто, щоб її це не бентежило. Особливо після зустрічі на Білій вечері.
– Із задоволенням, – вона невимушено посміхнулася йому. Тоді він простягнув їй свою візитівку і попросив зателефонувати або надіслати SMS, щоб у нього зберігся її номер.
– Давайте незабаром зробимо це ще раз, – сказав він, посміхаючись їй, – щоб не довелося знову стикатися в продуктових магазинах чи аеропортах.
Вона засміялася. Це був приємний, легкий вечір.
– І я точно не хочу чекати цілий рік аж до наступної Білої вечері.
– Я теж, – запевнила вона, – хоча й сподіваюся, що ви прийдете і принесете ще ліхтариків, і знову сидітимете поряд із нами. Ви зробили цей вечір особливим для нас усіх.
– Ви для мене теж, – сказав він і раптом глянув прямо їй у вічі своїми загадковими темно-карими очима. У них таїлося щось більше, ніж дружні почуття. Раптом вона відчула, наче електричний струмінь пробирає її, і сказала собі, що то лише плід її уяви. Він мав дуже виразні очі і тримався дуже по-чоловічому. Погляд, яким він глянув на неї, ніяк не обходив їхньої вікової різниці й не скидався на теплі, дружні, братні погляди, які дарував їй Жан-Філіп. Ксав’є Тома був чоловіком, що розмовляв із жінкою, – байдуже, скільки їй було років. Шанталь питала себе, чи він не донжуан, але то було навряд. У ньому не було нічого від фривольної поведінки Ґреґоріо. Ксав’є лише здавався прямим
