сідала на літак до Парижа.
Коли літак знявся у повітря, вона сиділа і скорботним поглядом дивилася з вікна на Берлін, що танув унизу. І досі тужила за сином, коли приземлилася в Парижі й пішла отримувати свій багаж. З набором інструментів її валіза важила ледь не тону, але Шанталь завжди раділа, що захопила його. Щоразу, як вона відвідувала Еріка, цей набір ставав їй у пригоді. А ще вона зробила десятки фотографій сина на свій телефон і збиралася роздрукувати їх, вставити в рамки і розвісити у вітальні, коли повернеться додому. Вона завжди так робила після відвідин когось зі своїх дітей – наче намагалася сама собі довести, що вони досі існують, навіть якщо вона більше не бачила їх щодня.
Вона саме знімала валізу з конвеєрної стрічки аеропорту, коли наштовхнулася на людину, що стояла позаду. Жінка обернулась, щоб вибачитись, і опинилася віч-на-віч із чоловіком, який запускав ліхтарики і якого вона бачила в «Бон-Марше», коли купувала їжу для Еріка. Побачивши її, чоловік здивувався не менше і запропонував піднести її валізу, принаймні доки вона не знайде візок.
– Ні, правда, все гаразд. Я впораюся.
Він сам ледве міг підняти валізу – настільки вона була важкою, а жінці не хотілося казати йому, що всередині набір інструментів.
– Дякую все одно.
– Жодних проблем. Я винесу її назовні, на тротуар, щоб вам не було важко. У мене багажу немає.
Усе, що він мав при собі, – то дипломат, а ще він був вдягнений у костюм і мав цілком респектабельний вигляд. Вона ж подорожувала в джинсах і светрі і не потребувала іншого одягу, коли відвідувала Еріка в Берліні.
– Побачилися із сином? – невимушено спитав він, підносячи її валізу, і вона знову вибачилася, що та була такою важкою.
– Так, побачилася. Щойно прилетіла назад.
– Він зрадів усій тій їжі, що ви йому привезли? – Чоловік посміхнувся. – Моя мати ніколи не купувала мені нічого подібного. Пощастило вашому малюкові.
Він уявляв собі її сина студентом, адже вона була не надто старою на вигляд.
– Що ви привезли із собою? – спитав він, хитро примружившись. – Набір для боулінгу?
Вона розсміялася цьому запитанню і помітно збентежилася.
– Мій набір інструментів. У квартирі сина завжди треба щось відремонтувати.
Раптом здалося, що він дуже зворушений її словами. Тепер він зрозумів, яка вона мати і як, мабуть, сильно тужить за хлопчиком, який живе у Берліні.
– Можете в будь-який час зазирнути до мене. Ви добре ремонтуєте?
– Дуже, – гордо сказала вона.
– До речі, я Ксав’є Тома, – представився він, простягаючи руку, коли нарешті дійшов до тротуару і поставив її валізу.
– Шанталь Жіверні, – відповіла жінка, і вони потиснули руки.
– Де ви живете? – чемно спитав він.
– Вулиця
