Юхима Лизогуба, котрі звання бунчукового отримали саме завдяки службі свого знаменитого предка.
Десь в останнє десятиліття XVII ст. відбувається виокремлення з середовища значного товариства найнижчого чину неурядової старшини – інституту значкових товаришів. Щоправда, відповідна назва з’явилася лише на початку XVIIІ ст., а офіційний чин із постійною назвою «значкове товариство» закріпився внесенням до полкового чи окремого компуту лише в кінці гетьманування І. Мазепи, або, що вірогідніше, в часи гетьмана І. Скоропадського.
В ході формування інституту суттєвих змін зазнавали його статусні показники. Так, якщо спочатку верхівка значного товариства полку отримувала лише судовий імунітет, то з часом вона за аналогією з бунчуковими товаришами, але на нижчому, полковому, рівні повністю була виведена з-під влади сотника та перейшла під присуд полкового суду і пряме управління полковника, формувала при ньому військовий почет, і мала права й привілеї, належні козацькому старшинському стану. Престижність звання визначалася передовсім його підпорядкуванням у полку лише полковнику, важливим службовим авансом – можливістю посідати вакантні уряди, а також привілеями у вигляді права на ґрунти, заняття промислами, звільнення від податків та інші пільги. Значковим товариш ставав за умови вписування його до числа значкового товариства в полковий чи окремий компут. Цьому передував універсал полковника з відповідним наказом.
Як і з бунчуковими товаришами, чітко визначеної загальної кількості значкових у межах усього Гетьманату тривалий час не існувало. Як, власне, і наперед визначеного співвідношення за полками. Хоч центральна влада, варто зауважити, намагалась не допускати стрімкого збільшення кількості значкових, оскільки це зменшувало категорію сотенних козаків, на плечах яких і лежав тягар військових походів і різних нестройових служб. На середину 20-х років XVIII ст., за підрахунками І. Кривошеї, загальна кількість значкових у полках становила близько 350 осіб, у 1732 р. зросла до 950[80]. Аби не допустити подальшого розширення цієї нижчої привілейованої групи, указ імператриці Анни
Іоанівни 1734 р. установив чисельність значкових товаришів у 420 осіб.
Бунчукові і значкові товариші були найбільш інституційно впорядкованими групами так званої неурядової старшини Гетьманату. Утім, їхнє становлення як окремішних соціослужилих корпорацій не перекреслило існування й інших, менш консолідованих й інституційно оформлених груп козацького товариства, які хоч і не посідали старшинських урядів, але мали певний привілейований статус. Мова йде про так званих «значних військових товаришів», «знатних військових товаришів» та просто «військових товаришів». Зважаючи на той факт, що представники цієї групи, крім звільнення від сплати податків, від розквартирування у своїх дворах російського війська, від участі в «загальнонародних» повинностях, також виводилися з-під команди місцевого полковника і напряму підпорядковувалися Генеральній
