кидають установленню справедливості в будь-якій культурі. Друга більш особиста й пов’язана з імовірністю того, що слідчі, переконані в нашій провині, за допомогою таких методів можуть змусити нас самих обмовити себе. Хоча більшість із нас уважає таку перспективу віддаленою, вона, мабуть, більш реальна, ніж здається. Думка про те, що невинну людину не можна переконати зізнатись у скоєнні злочину, особливо якщо він важкий, є хибною. Такі випадки трапляються надто часто. Хоча зізнання, отримані поліцією, переважно правдиві й підтверджені доказами, правознавці виявили сумну статистику самообмов, здобутих нечесним шляхом. Насправді часто хибність цих зізнань удається згодом довести за допомогою таких беззаперечних доказів, як фізичні сліди (ДНК або відбитки пальців), нова інформація (підтвердження перебування підозрюваного за сотні миль від місця злочину) або навіть факт відсутності злочину (коли особу, яку начебто було вбито, знаходять живою і неушкодженою)[30].
Ті ж самі правознавці запропонували довгий список факторів, які пояснюють ці навіяні зізнання. Два з них видаються мені особливо потужними. Я, як звичайний громадянин, розумію перший фактор. Якби правоохоронні органи попросили мене з’явитись у відділок поліції, щоб допомогти їм розслідувати підозрілу смерть мого сусіда – можливо, саме того, з яким я сварився в минулому, – я б охоче виконав це прохання. Таким чином я б виявив свою громадянську відповідальність. А якби під час допиту в мене виникло відчуття, що поліція вважає мене підозрюваним, імовірно, я б продовжив давати свідчення без адвоката, тому що я, як невинна людина, був би впевнений, що слідчі переконаються в правдивості моїх слів. До того ж я б не хотів справити враження, ніби ховаюся за спиною адвоката, і таким чином підтвердити сумніви щодо моєї невинуватості. Натомість я б намагався поводитися так, щоб після завершення допиту в них не залишилося жодних підозр[31].
Однак через своє цілком зрозуміле прагнення як фігуранта справи допомогти поліції і переконати її в моїй непричетності я міг би потрапити в халепу. Це пов’язано з другою важливою причиною хибних зізнань. У нашому разі це причина, яку я, як дослідник соціального впливу, добре розумію: вирішивши давати свідчення самостійно, я міг би стати об’єктом перевірених століттями методів здобування зізнань. Деякі з них підступні і, як показали дослідження, здатні збільшити ймовірність самообмови: брехня про наявність відбитків пальців або свідків; вимоги постійно уявляти процес скоєння злочину; введення підозрюваних у стан «затуманеного мозку» через брак сну і постійні виснажливі допити. Прихильники таких методів наполягають, ніби вони спеціально розроблені для того, щоб дізнатися правду. Але інша, складніша правда полягає в тому, що іноді вони породжують зізнання, неправдивість яких підтверджується фактами[32].
Життя вісімнадцятилітнього Пітера Райллі назавжди змінилось одного вечора 1973 р., коли він повернувся
Хоча дані про поширеність вимушених самообмов доступні в кількох експертних джерелах (Davis, 2010; Kassin, 2008; Lassiter and Meissner, 2010; and Leo, 2008), читачі, які бажають ознайомитись із подробицями багатьох самообмов, зібраними воєдино, можуть звернутися до праці Дрізіна та Лео [Drizin and Leo] (2004), де задокументовано 125 таких випадків. Щоб дізнатися моторошну історію про те, які наслідки одне неправдиве зізнання мало для людей – і для переконувача, і для переконаних, – перейдіть за посиланням www.thisamericanlife.org/radio-archives/episode/507/confessions?act= 1#play.
Не слід применшувати моє бажання уникнути залучення адвоката, тому що це зазвичай потребує коштів, затягує процес і посилює підозри. Наприклад, 1996 р. після вбивства шестирічної Джон Бенет Ремсі її батьки відмовилися розмовляти з поліцією міста Боулдера, Колорадо, без свого адвоката, коли зрозуміли, що поліція їх запідозрила із самого початку. Унаслідок цього багато спостерігачів – у правоохоронних органах, ЗМІ, а також серед громадськості – були переконані, що участь адвокатів указувала на провину батьків. Тогочасний губернатор штату Колорадо навіть звернувся до них із закликом «припинити ховатися за адвокатами». Попри відсутність будь-яких переконливих доказів їхньої причетності, для багатьох людей Ремсі залишалися головними підозрюваними в цьому нерозкритому вбивстві, і лише через двадцять років із них зняли всі звинувачення після аналізу ДНК. Але навіть після цього в листі до батька Джон Бенет адвокат округу Боулдер визнав, що, всупереч результатам аналізу, які доводили їхню непричетність, дехто й надалі вважатиме їх винними.
Щоб ознайомитись із даними, які показують, як кожен із цих факторів підвищує ймовірність отримання зізнання від невинної людини, див. Blagrove (1996), Kassin et al. (2010), Leding (2012), Loftus (2011); Mazzoni and Memon (2003), Perillo and Kassin (2011), Rajagopal and Montgomery (2011), а також Shaw and Porter (2015).
Є кілька причин, через які слідчі можуть удатися до таких сумнівних тактик отримання зізнання, серед яких щире бажання виявити злочинців. Але може бути й менш приємна причина: на думку слідчих, зізнання підтверджують їхню професійність. Автори найпопулярнішого довідника слідчих (Inbau et al., 2001) так описують їхні мотиви: «Кожен слідчий хоче поліпшити показники своєї роботи або в якийсь інший спосіб довести свою цінність для свого відділу чи офісу. Крім того, для них важлива популярність серед громадськості, не кажучи вже про бажання потішити власне его» (55). Далі автори мимохіть зазначають, що «…усе це є нормальними і цілком зрозумілими проявами людської поведінки» (55). Так, але роль цих факторів – показники роботи, популярність, власне его – у такому відповідальному процесі, вказана в такий недбалий спосіб, змушує мене нервово ковтати слину.
