я? Можливо, це був хтось інший?
Поліграфолог: Це неможливо. Не з такими реакціями.
Насправді результати детектора брехні аж ніяк не можна назвати безпомилковими, навіть у руках експертів. Власне, через ненадійність у багатьох країнах і штатах їх заборонено використовувати в суді за докази.
Згодом головний слідчий повідомив Пітерові неправдиву інформацію про те, що було знайдено матеріальні докази його провини. Також він пояснив хлопцеві, як той міг скоїти злочин, не пам’ятаючи цього: він розсердився на свою матір і в нього стався напад агресії, який призвів до вбивства. Тепер він придушував у собі цей жахливий спогад. Їхнє завдання, його і Пітера, – «шукати, шукати, шукати» в його підсвідомості, доки спогад не вийде на поверхню.
Так вони й робили, випробовуючи всі доступні способи повернути втрачений спогад, доки Пітер не почав пригадувати – спочатку туманно, а потім чіткіше, – як він перерізав горло своїй матері і топтався по її тілу. Коли допит було завершено, ці уявні спогади стали дійсністю і для слідчих, і для Пітера.
Слідчий: Але ви пригадуєте, як перерізали їй горло небезпечною бритвою?
Пітер: Важко сказати. Здається, я пригадую, як це робив. Тобто я уявляю, як це робив. Спогад повертається з підсвідомості.
Слідчий: А її ноги? Який образ спадає на думку? Ви пам’ятаєте, як топталися по її ногах?
Пітер: Коли ви кажете, я уявляю, як це робив.
Слідчий: Нічого ви не уявляєте. Думаю, правда починає виходити назовні. Ви хочете, щоб вона вийшла назовні.
Пітер: Я знаю…
Знову і знову аналізуючи ці образи, Пітер переконався, що вони вказують на його провину. Разом зі слідчими, які тиснули на нього, щоб він подолав свій «ментальний блок», підліток склав із таких епізодів розповідь, узгоджену з повідомленими йому деталями вбивства. Нарешті, трохи менше ніж за добу після страшного злочину, Пітер Райллі підписав письмове зізнання про вбивство, хоча й сумнівався в багатьох деталях. Це зізнання цілком збігалося з поясненням, яке запропонували слідчі і яке він прийняв як правильне, незважаючи на те що зовсім у нього не вірив на початку допиту і, як продемонстрували подальші події, воно зовсім не відповідало дійсності.
Коли наступного дня Пітер прокинувся в камері, нестерпна втома і кімната для допитів уже не тиснули на нього і хлопець більше не вірив у своє зізнання. Але було надто пізно відкликати свої свідчення так, щоб йому повірили. Майже для кожного працівника системи кримінального правосуддя зізнання було переконливим доказом Пітерової провини: суддя відхилив клопотання про його вилучення з матеріалів справи на підставі того, що зізнання було добровільним; поліція вважала його достатнім, щоб припинити розслідування щодо інших підозрюваних; прокурори зробили зізнання центральним пунктом лінії звинувачення; а присяжні, які, зрештою, визнали Пітера винним, надавали йому великого значення під час обговорення.
