який для них створило відрядження. Але, доки вони перебували на фронті, їхній постійний фокус на солдатах і військовій службі формував медійний порядок денний конфлікту. Після уважного вивчення статей, надрукованих у той час, оглядач і соціолог Ендрю Лінднер чітко сформулював висновок: «Репортажі прикріплених репортерів не лише становили більшість доступних публікацій, а й контролювали увагу суспільства». Таким чином, оскільки переважна більшість репортажів на перших шпальтах ніколи не намагалася відповісти на запитання «Чому?», а лише на «Хто?» і «Як?», основне повідомлення ЗМІ для громадськості було очевидним: тут вам слід звертати увагу на ведення війни, а не на її доцільність.
Один із висновків досліджень, описаних у цьому розділі, полягає в тому, що питання, які отримують більше уваги, здаються важливішими. Частина цих досліджень демонструє: якщо люди не звертають своєї уваги на певну тему, вони припускають, що вона не надто важлива. Враховуючи ці базові тенденції, подумайте про вплив програми з прикріплення репортерів на громадську думку американців щодо введення військ в Ірак. Повідомлення журналістів, які брали участь у програмі, містили такий контент – яскраві описи бою з перших уст та емоційні історії про комбатантів, – який ЗМІ люблять транслювати, а аудиторія – отримувати. Цей контент домінував у громадській свідомості й тому визначав для суспільства ті фактори, які потрібно вважати більш або менш важливими стосовно введення військ, наприклад індивідуальні дії та результати боїв на противагу початковому обґрунтуванню й геополітичним цілям. Оскільки фактори фронтових зведень становили найсильнішу сторону війни, а масштабніші стратегічні фактори – найслабшу, вплив програми з прикріплення репортерів полягав у виведенні на перший план основних успіхів, а не недоліків кампанії адміністрації Буша в Іраку. Це стало можливим завдяки ілюзії фокусування.
Немає жодних ознак того, що це тематично незбалансоване висвітлення було частиною великого задуму, який адміністрація і військові чиновники вклали в цю програму. Схоже, насамперед їх цікавили традиційні для інформаційної війни завдання, наприклад посилення контролю над відбором, підготовкою і оціненням роботи репортерів, а також перетворення їх на очевидців для боротьби з ворожою пропагандою. Також немає доказів, що керівники ЗМІ, які допомагали розробляти програму, розуміли, наскільки вигідною з погляду піару вона буде для адміністрації Буша. Натомість це усвідомлення виникло лише постфактум, коли результати аналізу новин почали публікувати в академічних виданнях. Як не парадоксально, найбільший вплив цієї програми на відносини з громадськістю був, мабуть, побічним, прихованим ефектом. Він став неочікуваним наслідком рішення перенести завдання найпомітніших журналістів, які висвітлювали війну, із загального на молекулярний рівень[27].
Приховані наслідки того, що вибіркову увагу звернено на вигідну інформацію,
Результати аналізу ЗМІ підтверджуються дослідженням, яке доводить, що, коли особи почуваються психологічно ближчими до певної теми або обстановки, вони більше фокусуються на запитанні «Як?», а не «Чому?» (Liberman and Trope, 1998; Trope and Liberman, 2010). Описи того, як розробляли програму з прикріплення репортерів і як вона вплинула на репортажі в друкованих і мовних ЗМІ, можна знайти в статтях Едей та ін. [Aday et al.] (2005), Кортелл та ін. [Cortell et al.] (2009), Лінднер [Lindner] (2008, 2009), а також Пфау та ін. [Pfau et al.] (2004, 2005, 2006). Докази того, що посадовці Пентагону перевіряли репортерів та іноді відмовляли їм у доступі до програми через недостатньо схвальні попередні сюжети, взято з досліджень Ріда [Reed] (2009), а також Ріда та ін. [Reed and al.] (2009).
Від себе можу додати, що зараз у мене є можливість обміркувати наслідки, які для мене мала програма з прикріплення журналістів за час її дії. Незважаючи на сильні побоювання щодо причин вторгнення, я не міг позбутись емоційного відчуття, що критика війни з мого боку була б певною мірою негідною поведінкою. Академічні праці, які були оприлюднені з того часу, допомагають мені зрозуміти, на чому ґрунтувалося це враження. Якщо в медійному фокусі, що переважав, війна поставала насамперед як дії людей, що вели її на місцях, а не тих, хто її планував за океаном, тоді – до біса інтелектуальне розрізнення – моє несприйняття справді було несправедливим.
