цьому проміжку ми маємо свободу і право обрати свою реакцію.
Від цього вибору залежить наш розвиток і наше щастя.
Звісно, завдяки інформації з багатьох джерел, я знав про нашу свободу вибору реакції на будь-що, що відбувається з нами. Мій мозок мав цю інформацію. Проте саме того дня, у тому рефлексивному настрої, у розслабленому стані, думка про проміжок між тим, що відбувається з нами і нашою реакцією на подію, була для мене наче холодний душ. Відтоді я зрозумів і переконався, що тривалість цього проміжку переважно обумовлюється нашою генетичною або біологічною спадковістю, а також вихованням і актуальними обставинами.
Рис. 4.3
У багатьох із тих, хто зростав в атмосфері беззастережної любові і підтримки, цей проміжок може бути надзвичайно тривалим. В інших, зважаючи на розмаїті впливи генетики й оточення, він може бути вкрай малим. Але головне те, що цей проміжок завжди є, й існує можливість його збільшити за потреби його використання. Деякі люди, з надміру тривалим проміжком за несприятливих обставинами, можуть зламатися. У них скоротиться проміжок між стимулом і реакцією. Інші ж, з маленьким проміжком між стимулом і реакцією, можуть поплисти проти течії, протидіючи могутнім генетичним, соціальним і культурним течіям. І тоді їхня свобода вибору збільшуватиметься, розвиток прискорюватиметься, а почуття щастя поглиблюватиметься. У першому випадку люди просто не розгортають отой подарунок, найдорогоцінніший за всі вроджені дари. Поступово вони починають коритися обставинам, а не власним рішенням. Друга категорія людей, імовірно, втрачаючи рівновагу і докладаючи значних, тривалих зусиль, розгортають цей безцінний дарунок свободи вибору і знаходять силу, що вивільняє майже всі інші дари, надані їм від народження.
Далекий від ортодоксальності психіатр Р. Д. Лейнґ[9] у наведеній нижче цитаті зауважуює, що ми нищимо свою здатність змінюватися, коли нехтуємо проміжком між стимулом і реакцією. Лише людям властиве самоусвідомлення. Прочитайте, поміркуйте, а потім перечитайте цитату:
Діапазон наших думок і вчинків обмежений тим, чого ми не помічаємо. І оскільки ми не здатні запримітити те, що ми не здатні зауважувати, ми мало що можемо зробити, аби змінитися; доки ми не відзначимо, як нездатність помічати формує наші думки і вчинки.
Усвідомлення власної свободи і права вибору змінює нас, тому що завдяки цьому ми сильніше відчуваємо свої можливості й потенціал. Це усвідомлення також може злякати, навіть нажахати, позаяк несподівано ми стаємо відповідальними; саме так – зобов’язаними відповідати. Ми стаємо відповідальними за вчинки. Якщо ми роками ховалися за поясненнями, що наша ситуація і проблеми, спричинені минулими або нинішніми обставинами, то почати думати по-новому справді лячно. В одну мить усі виправдання зникають, їх більше немає.
Попри все те, що відбувалося раніше, діється зараз або ще станеться, проміжок між цими подіями і нашою реакцією
Рональд Дейвід Лейнґ – шотландський психіатр, один із найвидатніших ідеологів руху антипсихіатрії, розвиненого у другій половині ХХ ст., теоретичної концепції і руху за радикальну перебудову сучасної психіатрії як масової форми насильства над особистістю. (
