на джаз.
– Зіграєте мені щось?
– Не зараз. Я давно не практикувався. Іншим разом, коли ми знатимемо одне одного краще.
Вона зазирає до його кабінету.
– Можна подивитися? – питає дозволу.
– Увімкніть світло.
Він вмикає іншу музику: сонати Скарлатті,[18] музику-кішку.
– У вас тут чимало книжок Байрона, – каже вона, повертаючись із кабінету. – Він ваш улюблений поет?
– Я пишу про нього. Про його італійський період.
– Хіба він не помер молодим?
– У тридцять шість. Вони всі помирали молодими. Або втрачали хист. Або божеволіли, і їх замикали десь. Але Байрон помер не в Італії. Він помер у Греції. До Італії він утік, аби уникнути скандалу, і оселився там. Осів. Зустрів останнє в житті велике кохання. У ті часи Італія була популярним місцем серед англійців. Вони вірили, що італійці зберегли зв’язок із природою, менше піддаються умовностям, залишаються пристраснішими.
Мелані знову обходить кімнату.
– Це ваша дружина? – питає вона, зупинившись перед фотографією в рамці на кавовому столику.
– Моя мама. Клацнули, коли вона була молодою.
– А ви одружений?
– Був. Двічі. Але зараз – ні. – Він не каже: «Ні, тепер я задовольняюся тим, що підвернеться». Не каже: «Тепер я вдовольняюся шльондрами». – Можна запропонувати вам лікер?
Вона не хоче лікер, але погоджується додати до кави віскі. Коли вона сьорбає свій напій, він нахиляється до неї й торкається її щоки.
– Ви дуже гарна, – каже він. – Я збираюся схилити вас до чогось необачного. – Знову торкається її. – Залишайтеся. Проведіть ніч зі мною.
Вона пильно дивиться над нього над вінцями чашки.
– Чому?
– Тому що вам варто так учинити.
– Чому мені варто так учинити?
– Чому? Тому що жіноча краса належить не одній тільки жінці. Це частина дарунка, який вона приносить із собою на землю. Її обов’язок – ділитися красою.
Його рука так і лежить на її щоці. Вона не відхиляється, але й не відповідає на його ніжність.
– А що як я вже нею ділюся? – Їй ледь помітно перехоплює подих. Коли за тобою впадають, це завжди збуджує; приємно збуджує.
– Тоді вам варто ділитися нею щедріше.
Улесливі слова, старі, як саме зваблення. Хоча цієї миті він вірить у них. Вона не належить собі. Краса собі не належить.
– Ми прагнем, щоб краса потомство мала, – каже він, – щоб цвіт її ніколи не зачах.[19]
Погана ідея. Її усмішка втрачає свою грайливість і жвавість. Пентаметр, чий ритм раніше так добре підмаслював слова змія-спокусника, тепер лише відлякує. Він знову перетворився на вчителя, на книжкового чоловіка, охоронця культурних скарбів. Вона ставить горнятко на стіл.
– Я мушу йти, на мене чекають.
Хмари розійшлися,
Італійський композитор і клавесиніст епохи бароко.
Початок першого сонета В. Шекспіра. Переклад Д. Павличка.
