style="font-size:15px;"> – Я з приводу роботи, – відповідає дівчина. – Ви давали оголошення. – У неї помітний капський акцент; це Мелані.
– Гаразд, я принесу мітлу, а ти покажеш, на що здатна, – вирішує перукар.
Дівчина бере мітлу й шкандибає між декораціями, штовхаючи її перед собою. Мітла заплутується в електричному дроті. Тут мали б бути спалах, зойки й метушня, але щось не так із синхронізацією. На сцену стрімкими кроками виходить режисерка, а за нею з’являється молодик у чорному шкіряному одязі й одразу починає копирсатися в розетці.
– Усе повинно бути жвавіше, – пояснює режисерка. – Атмосфера повинна бути, як у братів Марксів.[22] – Вона повертається до Мелані. – Гаразд? – Мелані киває.
Двірник, що сидів попереду, підводиться і, важко зітхнувши, виходить із зали. Йому теж краще піти. Нечувана дурниця – сидіти в темряві та шпигувати за дівчиною (на думку спадає непрохане слово «хтиво»). Однак старигани, до чийого товариства йому, схоже, незабаром доведеться приєднатися, убогі волоцюги у вкритих плямами пальтах, із тріщинами у вставних зубах і волоссям у вухах – усі вони колись теж були дітьми Божими, зі стрункими тілами та ясними очима. Хіба можна звинувачувати їх у тому, що вони до останнього чіпляються за свої місця на солодкому бенкеті відчуттів?
На сцені триває вистава. Мелані штовхає свою мітлу. Тріск, спалах, стривожені зойки.
– Це не я, – крикливо протестує Мелані, – Боженько, чого це, як раптом що, так завжди винна я? – Він тихенько підводиться й виходить у зовнішню темряву слідом за двірником.
Наступного дня о четвертій пополудні він з’являється біля її квартири. Мелані відчиняє двері в пожмаканій футболці, велосипедних шортах і капцях у вигляді ховрахів із коміксів, які здаються йому дурнуватим несмаком.
Він не попередив її, тож дівчина надто здивована, аби чинити опір незваному гостю, котрий з’явився як сніг на голову. Коли він обіймає її, тіло Мелані обвисає, мов у маріонетки. Важкі, наче приклад рушниці, слова глухо відлунюють у ніжній раковині її вушка.
– Ні, не зараз! – відбиваючись, просить вона. – Ось-ось повернеться кузина.
Але хіба його щось зупинить. Він несе її в спальню, скидає сміховинні капці, цілує її ступні, сам приголомшений почуттями, які вона розбурхала. Справа тут у видінні на сцені: перука, погойдування дупки, вульгарна мова. Дивна любов! Та можна не сумніватися, є у ній щось від тремкої Афродіти, богині пінявих хвиль.
Вона не противиться. Тільки ухиляється – відводить очі, відвертає уста. Вона дозволяє йому покласти себе на ліжко й роздягнути, навіть допомагає йому, підіймаючи руки, а потім стегна.
Мелані здригається від холоду і, залишившись оголеною, одразу ковзає під стьобане покривало, наче кріт, що ховається в норі, та повертається до нього спиною.
Це не зґвалтування, нічого такого, але він усе одно небажаний, небажаний до самих кісток. Вона мовби вирішила застигнути,
Американські актори-коміки, п’ятеро братів, що виступали у водевілі, театрі, кіно та на телебаченні, спеціалізувалися на «комедії абсурду» – з набором бійок, ляпасів, флірту й жбурлянням тортів.
