мірою в їхньому союзі, якщо вони й справді союзники, він веде, а вона йде назирці. Хай він про це не забуває.
Чотири
Він ще раз кохається з нею на ліжку в кімнаті його дочки. Йому добре з нею, так само добре, як уперше; він вивчає, як рухається її тіло. Вона рвучка, спрагла до нових вражень. Якщо він не відчуває в ній цілковитої сексуальної жаги, то лише через те, що вона ще занадто юна. Одна мить застигає в його спогадах: вона стискає ноги на його сідницях, аби притягнути його ближче, і, коли напружуються сухожилля на внутрішньому боці її стегон, він відчуває сплеск радості й бажання. «Хтозна, – думає він, – може, попри все в нас є майбутнє».
– Ви часто таке робите? – питає вона згодом.
– Роблю що?
– Спите зі своїми студентками. І з Амандою теж спали?
Він не відповідає. Аманда – тоненька білявка – теж відвідує його курс. Але вона його не цікавить.
– Чому ви розлучилися? – питає Мелані.
– Я розлучався двічі. Двічі одружувався і двічі розлучався.
– А що сталося з першою дружиною?
– Це довга історія. Розповім тобі її якось іншим разом.
– У вас є фотографії?
– Я не колекціоную фотографії. Я не колекціоную жінок.
– А хіба я не просто експонат в колекції?
– Ні, звичайно, ні.
Вона встає, обходить кімнату, збираючи свій одяг, анітрохи не соромлячись, наче залишилася сама. Він звик до жінок, котрі одягаються і роздягаються значно сором’язливіше. Але жінки, до яких він звик, не такі юні та не мають таких досконалих форм.
Того ж дня пообіді, постукавши у двері його кабінету, досередини заходить молодик, котрого він раніше не бачив. Не чекаючи на запрошення, гість сідає, оглядає кімнату і з виглядом поціновувача киває вбік книжкових полиць.
Він високий і жилястий, з тонкою еспаньйолкою і сережкою у вусі; у чорній шкіряній куртці та чорних шкіряних штанях. Здається старшим за більшість студентів, здається живою проблемою.
– То ви професор, – каже він, – професор Девід. Мелані розповідала мені про вас.
– Саме так. І що вона вам казала?
– Що ви її дрючите.
Западає довга тиша. «Ага, – думає він собі, – ось я й опинився в ямі, яку сам собі вирив. Можна було здогадатися: такі дівчата на дорозі не валяються».
– Ви хто? – питає.
Гість не зважає на його запитання.
– Уважаєте себе розумником, – веде він далі. – Справжнім дамським улесником. Гадаєте, матимете такий зарозумілий вигляд, коли ваша дружина про все дізнається?
– Годі. Чого вам треба?
– Не розказуйте мені, чого годі. – Тепер слова сипляться швидше, складаються в загрозливу скоромовку. – І не думайте, що можете просто увірватися в людські життя, а потім піти собі геть, коли вам заманеться. – У його чорних очах танцює вогник. Хлопець нахиляється нижче й махає руками – праворуч-ліворуч. Зі столу летять папірці.
Він підводиться.
– Досить!
