скористатися моментом.
Коли він під’їжджає, вона чекає на нього на хіднику біля багатоквартирного будинку. Вона в чорних колготках і чорному светрі. Стегна вузенькі, як у дванадцятирічної.
Він везе її до Гат-бей, у гавань. Дорогою намагається збадьорити її, розпитує про інші предмети. Вона каже, що грає в п’єсі. Це одна із вимог для захисту диплома. Репетиції забирають багато часу.
У ресторані Мелані не може похвалитися апетитом і лише похмуро витріщається на море.
– Щось трапилося? Ви хочете мені щось розповісти?
Вона хитає головою.
– Ви стурбовані через наші стосунки?
– Можливо, – озивається вона.
– Не варто. Я про все подбаю. Не дозволю їм зайти занадто далеко.
Занадто далеко. Що таке «далеко», а що таке «занадто далеко» у таких речах? Чи її «занадто далеко» таке ж, як і його?
Починає накрапати дощик, у гавані смугами здригається вода.
– Може, підемо? – пропонує він.
І знову привозить дівчину до свого будинку, і на підлозі вітальні, під звуки дощу, що стукотить у шибку, кохається з нею. Її тіло чисте й просте, по-своєму досконале; попри її пасивність, він отримує від цієї близькості задоволення, таке задоволення, що в кульмінаційну мить провалюється в чорне забуття.
Коли приходить до тями, дощ уже вщух. Дівчина лежить під ним, заплющивши очі й злегка насупившись, руки закинуті за голову. Його долоні лежать у неї на грудях під грубо сплетеним светром. Її колготки і трусики, сплутавшись вузлом, лежать поруч; його штани закрутилися навколо щиколоток. «Після бурі, – думає він, – точно як у Ґеорґа Ґросса».[20]
Відвертаючи обличчя, вона вивільняється, збирає свої речі й виходить із кімнати. За кілька хвилин повертається вже вдягнена.
– Я мушу йти, – шепоче дівчина. Він не намагається затримати її.
Наступного ранку він прокидається з ґрунтовною впевненістю, що все гаразд, і це відчуття не покидає його. Мелані не приходить на заняття. Зі свого кабінету він телефонує у квіткову крамничку. Троянди? Напевно, не троянди. Він замовляє гвоздики.
– Червоні чи білі? – питає жінка.
Червоні? Білі?
– Надішліть дванадцять рожевих, – вирішує він.
– У мене немає дванадцятьох рожевих. Можна надіслати букет з різних?
– Надсилайте, – погоджується.
Цілий вівторок з важких хмар, що наповзли на місто із заходу, періщить дощ. Наприкінці дня, перетинаючи вестибюль будівлі факультету комунікації, він помічає Мелані біля дверей, де вона разом із кількома студентами чекає, поки припиниться дощ. Він підходить до неї ззаду й кладе руку на плече.
– Зачекайте на мене тут, – каже. – Я відвезу вас додому.
Повертається з парасолькою. Перетинаючи площу в напрямку парковки, притискає її міцніше до себе, аби заховати від дощу. Несподіваний порив вітру вивертає парасольку, і вони вдвох незграбно біжать до машини.
На ній блискучий
Німецький художник і карикатурист.
