відразу до лупанарію? У мене нікого немає. Я ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я стерплю все… Але не додавай проблем, якщо зумієш. У місті, – глянула вона на нього за мить, – я зустріла твого приятеля. Того поета, Любистка. Він питав про тебе. Непокоївся.
– Ти його заспокоїла? Пояснила, що я в безпеці? Що мені нічого не загрожує?
– Навіщо б мені брехати?
– Вибач?
– Ти тут не в безпеці. Ти тут, із нею, через тугу за тією. Навіть коли близько з нею, думаєш ти тільки про іншу. Вона знає про це. Але грає в цю гру, бо її це розважає, а ти чудово вдаєш, ти диявольськи переконливий. Утім, чи думав ти про те, що буде, коли видаси себе?
– Сьогодні ти також ночуєш у неї?
– Також, – підтвердив Ґеральт.
– Це вже буде тиждень, ти в курсі?
– Чотири дні.
Любисток провів пальцями по струнах лютні в ефектному глісандо. Роззирнувся по корчмі. Ковтнув із кухля, витер ніс від піни.
– Знаю, це не моя справа, – сказав незвичайно як для нього чітко й твердо. – Знаю, що я не повинен втручатися. Знаю, що ти не любиш, коли хтось втручається. Але певні справи, друже Ґеральте, замовчувати не можна. Корал, якщо бажаєш знати мою думку, належить до тих жінок, які постійно й на видному місці мали б носити попереджувальні ярлики. Із написом «Дивитися, але не торкатися». Щось таке у звіринцях розміщують на тераріумах, де тримають гримучих змій.
– Я знаю.
– Вона грається з тобою й тобою бавиться.
– Я знаю.
– А ти попросту реагуєш на Йеннефер, яку не можеш забути.
– Я знаю.
– То чому?..
– Не знаю.
Вечорами вони виходили. Інколи до парку, інколи на пагорб, що стояв над портом, інколи просто прогулювалися по Пряних Рядах.
Провідали разом австерію «Natura Rerum». Кілька разів. Феб Равенга радів із того безмірно, кельнери за його наказом аж увивалися навколо них. Ґеральт нарешті пізнав смак тюрбо в чорнилах каракатиці. А потім – гусячого стегенця в білому вині й телячого костреця в овочах. Тільки з початку – і ненадовго – заважав йому нав’язливий та постійний інтерес інших гостей із зали. Потім, як і Литта Нейд, він не звертав на них уваги. Вино з тутешніх підвалів дуже в тому допомагало.
Пізніше вони поверталися до вілли. Корал скидала сукню вже в передпокої, абсолютно гола прямувала до спальні.
Він ішов слідом. Дивлячись. Любив на неї дивитися.
– Корал?
– Що?
– Відповідно до чуток, ти завжди можеш побачити те, що побачити захочеш. Що вистачить тобі для того кількох заклять та артефакту.
– Чуткам, – вона підвелася на лікті, зазирнула йому в очі, – здається, треба буде знову скрутити якийсь суглоб. Це мусить відучити чутки молоти язиком.
– Я дуже тебе прошу…
– Я жартувала, – відрізала вона. У голосі її не було навіть сліду веселощів.
– А що такого, – заговорила, коли він промовчав,
