був колись жерцем, – відбуркнув поет. – Але не бійся, не набрався навичок. Утім, підвладні мусять якось його називати, а він не виносить, коли називають його шефом. Ми титулувати його не мусимо.
Коли вони увійшли, дорогу їм відразу щось заступило. Щось те було великим, наче гора, й інтенсивно смерділо мускусом.
– Як ся маєш, Мікіто? – привітав ту гору Любисток.
Велетень, названий Мікітою, судячи з усього, придверна сторожа превелебного шефа, був метисом, результатом схрещення огра та ґнома. Результатом став лисий ґном зросту понад сім футів, цілковито без шиї, з кучерявою бородою, іклами, наче в сікача, і руками до колін. Подібні схрещення видів відбувалися нечасто: вважалося, що вони були відмінні генетично – щось таке, як Мікіта, не могло постати природним шляхом. Не обійшлося тут без допомоги винятково сильної магії. Магії, до речі кажучи, забороненої. Кружляли чутки, начебто чимало чародіїв порушують цю заборону. Ґеральт саме мав перед очима доказ правдивості таких чуток.
Вони всілися відповідно до нав’язаного їм протоколу на двох плетених стільцях. Ґеральт роззирнувся. У найдальшому кутку кімнати, на великому шезлонгу, дві напівроздягнені панянки навзаєм займалися собою. Придивлявся до них, одночасно годуючи пса, малий, непомітний, згорблений, ніякий чоловічок у вільній, гаптованій квітами одежі та у фесці з китицею. Нагодувавши пса останнім шматком омара, чоловік витер руки та озирнувся.
– Привіт, Любистку, – промовив, сідаючи перед ними на чомусь, що дивовижно нагадувало трон, хоча й було з лозняку. – Моє шанування, пане Ґеральте з Рівії.
Превелебний Пираль Пратт, який небезпідставно вважався шефом організованої злочинності всього регіону, виглядав, як купець мануфактурою на спочинку. На пікніку купців мануфактурою, які пішли на спочинок, він не впадав би в око й не сприймався б як людина не цієї професії. Принаймні на відстані. Погляд зблизька дозволяв побачити в Пиралі Пратті те, чого зернові купці не мали. Старий, побляклий шрам на вилиці, слід після удару ножем. Поганючу та зловорожу гримасу вузьких губ. Світлі жовті очі, нерухомі, наче в пітона.
Довго ніхто не переривав мовчання. Звідкись з-за стін долинала музика, чутно було шум розмов.
– Радо бачу та вітаю обох панів, – відізвався врешті Пираль Пратт. У голосі його була добре чутна стара та неіржавіюча любов до дешевого та погано дистильованого алкоголю. – Особливо радий я вітати тебе, співаче. – Превелебний посміхнувся Любистку. – Ми не бачилися від весілля моєї онуки, яке ти прикрасив своїм виступом. А я саме думав про тебе, бо щось іще одній із моїх онук дуже треба заміж. Відчуваю я, що ти по старій дружбі і цього разу не відмовиш. Га? Заспіваєш на весіллі? Не даси просити тебе так довго, як минулого разу? Чи доведеться мені тебе… переконувати?
– Заспіваю, заспіваю, – поспішив запевнити Любисток, трохи побліднувши.
– А сьогодні, – продовжував Пратт, – ти ж, вважаю, забіг запитати про моє здоров’я?
