Але нехай, я поступлюся трохи: вийдеш голим до поясу. Навзаєм ти отримаєш обіцяну інформацію, причому відразу. А крім того, як бонус…
Пираль Пратт підняв зі столу аркушик паперу.
– Як бонус – двісті новіградських крон. На відьмачий пенсійний рахунок. Прошу, чек на пред’явника, на банк Джіанкарді, з інкасацією в будь-якій із їхніх філій. Як тобі?
– Чому ти питаєш? – примружився Ґеральт. – Ти ж, здається, уже дав зрозуміти, що відмовити я не можу.
– Вірно здається. Я говорив, що то пропозиція, від якої не можна відмовитися. Але ж вона, як мені здається, корисна для обох сторін.
– Любистку, бери чек, – Ґеральт розстібнув та зняв куртку. – Кажи, Пратт.
– Не роби цього. – Любисток зблід іще більше. – Чи ти знаєш, що там на тебе чекає, за тими дверима?
– Кажи, Пратт.
– Як я вже згадував, – превелебний умостився на своєму троні, – я відмовив посередникові купувати мечі. Але оскільки була це, як я казав, особа, добре мені відома й довірена, я запропонував інший, набагато вигідніший спосіб їх монетизації. Я порадив, щоби теперішній власник виставив їх на колекціонерському аукціоні. В Аукціонному домі братів Борсоді в Новіграді. Це найбільший аукціон із найкращим реноме, куди з цілого світу з’їжджаються любителі раритетів, старовини, рідкісних творів мистецтва, унікальних виробів і всяких незвичностей. Щоби стати власником якогось феномену для своєї колекції, ті диваки змагаються, наче шалені, різні екзотичні дивацтва йдуть у Борсоді інколи за небосяжні суми. Ніде не вдасться продати дорожче.
– Кажи, Пратт. – Відьмак стягнув сорочку. – Я тебе слухаю.
– Аукціони в Домі Борсоді відбуваються раз на квартал. Найближчий буде проведено в липні, п’ятнадцятого. Злодій безсумнівно з’явиться там із твоїми мечами. Якщо пощастить, зумієш їх у нього відібрати раніше, ніж він їх виставить.
– І це все?
– Це немало.
– Особа злодія? Або посередника?
– Особи злодія я не знаю, – відрізав Пратт. – А посередника я тобі не назву. Це справи, зобов’язують мене закони, правила й не менш за них важливі торговельні звичаї. Я б утратив обличчя. І так я видав тобі достатньо за те, що я від тебе прошу. Виводь його на арену, Мікіто. А ти, Любистку, іди зі мною, ми також подивимося. На що ти чекаєш, відьмаче?
– Розумію, що вийти я повинен без зброї? Мало того, що голий до поясу, так ще й із голими руками?
– Я обіцяв гостям, – поясняв Пратт поволі, наче дитині, – щось таке, що вони досі не бачили. Відьмака зі зброєю вони вже бачили.
– Ясно.
Він опинився на арені, на піску, у колі, утвореному вкопаними в ґрунт колодами, залитому миготливим світлом численних лампіонів, розвішених на залізних прутах. Чув крики, оплески та свист. Бачив над ареною обличчя, відкриті роти, очманілі очі.
Прямо перед ним, на протилежному кінці арени, щось ворухнулося. І стрибнуло.
Ґеральт ледве встиг скласти передпліччя
