що тим людям належало… волосся, нігті, частини одягу й таке інше. До предметів, у нашому випадку – мечів, це застосувати не вдасться. А тому, – Литта відвела з лоба руде пасмо, – залишається нам дивінація. Як ти напевне знаєш, вона дозволяє бачити й передбачати майбутні події. Допоможуть нам стихії, бо сезон настав по-справжньому грозовий. Ми поєднаємо дивінацію з керауноскопією[32]. Наблизься. Візьми мене за руку й не відпускай. Нахилися й вдивляйся у воду, але за жодних умов не торкайся її. Сконцентруйся. Думай про свої мечі! Інтенсивно про них думай!
Він чув, як вона скандує закляття. Вода в басейні реагувала, із кожним словом формули пінячись та хвилюючись усе сильніше. З дна почали спливати великі бульбашки.
Вода вигладилася та скаламутнішала. А потім повністю проясніла.
З глибини дивляться темні, фіалкові очі. Вороново-чорні локони каскадом спадають на плечі, лисніють, відбивають світло, наче павичеве пір’я, звиваючись та хвилюючись при кожному русі…
– Про мечі, – нагадала Корал стиха й уїдливо. – Про мечі ти мав думати.
Вода завирувала, чорноволоса та фіалковоока жінка розпливлася у вирі. Ґеральт стиха зітхнув.
– Про мечі, – прошипіла Литта. – Не про неї!
Проскандувала закляття при світлі нової блискавки. Скульптура у фонтані молочно засвітилася, а вода знову заспокоїлася й посвітлішала. І тоді він побачив.
Свій меч. Долоня, яка його торкається. Персні на пальцях.
…з метеорита. Чудовий баланс, вага клинка точно дорівнює вазі руків’я…
Другий меч. Срібний. Ті само руки.
…сталевий сердечник, окутий сріблом… По всій довжині клинка рунічні знаки…
– Я бачу їх, – прошепотів він голосно, стискаючи долоню Литти. – Я бачу мої мечі… Дійсно…
– Мовчи. – Вона відповіла ще сильнішою хваткою. – Мовчи та сконцентруйся.
Мечі зникли. Замість них він побачив чорний ліс. Кам’яний простір. Скелі. Одна зі скель, величезна, велична, висока та струнка… Вигладжена вітрами в дивну форму…
Вода коротко піниться.
Шпакуватий чоловік зі шляхетними рисами в чорному оксамитовому каптані й золотому парчевому камзолі спирається обома руками на бюро червоного дерева. «Лот номер десять, – заявляє він голосно. – Абсолютна рідкість, небувала знахідка, два відьмачі мечі…»
Великий чорний кіт крутиться на місці, намагаючись досягти лапкою медальйон, що крутиться над ним на ланцюжку. На золотому овалі медальйона емаль, блакитний дельфін nageant.
Річка тече серед дерев, під балдахіном гілля та коріння, що звисають над водою. На одному з коренів стоїть нерухомо жінка в довгій та приталеній сукні.
Вода коротко спінилася й майже відразу згладилася.
Він бачив море трав, безкінечну рівнину, що простягалася до горизонту. Бачив її згори, наче був птахом… Або з верхів’я гори. Гори, по схилі якої підіймалася шеренга невиразних постатей. Коли вони відвертали голови, він бачив нерухомі обличчя, сліпі мертві очі.
…поєднаємо дивінацію з керауноскопією – керауноскопія (від давньогрец. keraunos – «грім» та skopеo – «споглядаю», «дивлюся») – це ворожіння за допомогою грому, коли його інтенсивність, сила чи пауза між блискавкою та звуком могли сказати ворожбитові про минуле чи майбутнє, щодо якого той ставив запитання.
