вона крала у ванних кімнатах своїх друзів. Усе, що могла знайти. Дівчина сиділа на оксикотині, навіть коли фізичний біль минув. Її батьки цього не знали, що, в принципі, не дивина. Вони помітили, що вона змінила коло спілкування й почала відставати в школі, але не стали «присікуватись».
На жаль, ті професіонали, що призначали лікування Дженні, чи будь-хто з її оточення не зміг передбачити можливих наслідків. Таку недбалість важко пробачити. Незалежно від того, чи фактична подія переходить до сфери наших спогадів, чи на час записування в довгострокову пам’ять емоції глушать морфієм, фізична реакція, яку переживає тіло, відкладається в мозку. Бензатрал не стирає її. Я можу це пояснити на такому простому прикладі: ви торкнулися гарячої плити, обпекли собі руку і згодом забули, як обпеклись, але ваше тіло все ще боятиметься опіків. Одначе страх активуватимуть не конкретні спогади – хвиля тепла від плити й вигляд розжареної поверхні. Страх прийде нізвідки, щойно ви матимете вільну хвилину.
Ось чому традиційна терапія посттравматичного стресового розладу має етап діставання спогадів зі «сховища» й вивільнення їх у спокійному емоційному стані. З часом емоційний зв’язок із фактичною пам’яттю почне змінюватися, притиратись, отож пригадування травми стане менш болючим процесом – емоційний біль сам може зменшитись, але, звісно, заради цього пацієнт мусить тяжко працювати. Наскільки легше просто стерти сам факт? Це немов оті вібропояси з 1950-х років, які обіцяли спалити лій без вправ і дієт. Травму не можна вилікувати таблеткою. Дженні не мала спогадів про зґвалтування, одначе страх жив у її тілі.
Тепер у ній програмувалися фізична пам’ять й емоційна реакція, але їм ні на що спертися – жодного набору фактів, які можна помістити в контекст. Тож ці почуття вільно блукали в її душі, ні до чого не прив’язані. Єдиним реальним об’єктом, що залишилася в Дженні після зґвалтування, був шрам від порізу.
Легко сказати, що вона мала б попрохати про допомогу. Вона ж підліток. А для підліткових мізків вісім місяців – це «надто довго».
Дівчина попрямувала до ванної, відчинила шухляду під раковиною. Вона шукала рожеву разову бритву. Нігтями розідрала бритву, доки не дістала лезо. Поклала його на раковину й повернулася до ліжка, де сиділа перед цим. Дженні чекала.
Розділ 5
Відчуваю, що випередив події. Повернімося трохи назад. Том Крамер жив у своєму пеклі. Почуття провини за те, що він не зміг захистити дочку, переслідувало його вдень і вночі.
Воно було повністю ірраціональне. Ми не можемо спостерігати за нашими дітьми кожної секунди вдень і вночі, тож іноді трапляються жахливі речі. Така реальність. Суспільство по-різному намагалося захищати дітей. Здається, поширення інформації через Інтернет – це остання хвиля. Усі викрадення й розбещення, сексуальна розпуста, утоплення в басейні, автомобільні аварії, падіння з велосипедів чи випадки задухи стають відомі
