хокей узимку, лакрос навесні. Тож Шарлотті, Тому та Дженні часто випадало залишатися на самоті, а з часу зґвалтування це бувало нелегко. Без підліткової балаканини Лукаса про стан туалету для хлопців у школі, про те, що котромусь із його друзів сподобалася дівчина, або про його бездоганні спортивні виступи, тиша поглинала їхній будинок і сідала на чільному місці обіднього столу. Дженні пригадувала, що на ту вечерю мати зготувала її улюблені страви: смажене курча, картоплю по-селянськи, французький зелений горошок. Але вона не мала апетиту, хоч і приховувала це від своїх батьків. Дженні ковтнула невеликий шматочок їжі й відповіла:
– Добре, мамо.
Батько пильно глянув на неї. Я певний, він сам цього не усвідомлював, але Дженні зауважувала, що він почав придивлятися до неї після того, як вони повернулися з Блок- Айленду. Вона відчувала, як він прискіпливо вивчає кожен м’яз її обличчя. Дівчина почала стежити за своїми виразами, розуміючи, що з кожної її гримаси роблять певні висновки. Чи це не усмішка в кутику рота? Можливо, щось гарне сталося того дня. Що це вона насумрилася? Це гримаса? Їй, як і всім підліткам цього світу, набридли розпитування за столом? Чи немає тут ознак депресії, з якою вона все ще не може впоратися? Дженні почала розігрувати вистави перед батьком. Вона робила це досить майстерно. Зараз дівчина підвела очі й дала йому те, чого він хотів, – невимушену усмішку. Він усміхнувся у відповідь, але за цією усмішкою Дженні помітила тугу, що оселилася в його очах з тієї ночі в лісі. Вона ще подумала, чи помічає і він її тугу. Коли так, то вони обоє лише розігрують безглуздий спектакль, якому й самі не вірять.
Дженні не здогадувалася, що її батько не вивчав її обличчя. Так, це правда, Том дивився їй у вічі, але тільки для того, щоб замаскувати те, що він знову помітив, як її руки перехрестилися на спині й труть невеликий шрам – тавро, яке на ній поставили, немов на тварині.
Шарлотта продовжила розмову:
– Сьогодні в «Таґґерті» я бачила шикарну сукенку. Можливо, в суботу ми поїдемо й приміряємо її? Якщо, звісно, в тебе немає якихось планів із друзями? То як, серденьку?
Дженні вважала, і, як на мене, в основному вона не помилялася, що мати найкраще з усіх пережила їхнє горе. Попри розчарування через напруження Дженні та Тома, Шарлотта провадила таке саме життя, як і перед катастрофою. Завжди заклопотана, товариська, непробивна. Заняття з йоги, обіди в клубі, волонтерська робота в школі. Вона ніколи не помічала, що Дженні тре шрам, а коли про це заявили відкрито, Шарлотта сказала, що не може такого згадати.
Дженні не повністю усвідомлювала свою поведінку, хоч Вайолет і питала її кілька разів. Оця потреба торкатися шрама перетворилася на звичку, схожу на гризіння нігтів або смоктання пальця у маленьких дітей. Підсвідомість надсилала сигнал, і рука сама тяглася до того місця, де її порізали. На мій погляд, оце й була перша ознака того, що лікування не виявилось аж таким успішним, як вважали фахівці.
Історію
