поріг і підійшов до шафи, а його рука потягнулася до темно-синього піджака.
– А й справді. – Він наблизився до Дена, що стояв біля дверей. – Ти бачив тут багато дівчат? Може, пара на нашому поверсі й знайдеться. Але закладаюся, що на вечірці їх буде набагато більше, еге ж, Деніеле?
Ден витріщився на свого сусіда, намагаючись поєднати до купи все те, що він уже про нього дізнався. Невже всі учасники цих курсів поєднуватимуть у собі стільки суперечностей? У теорії це мало б стати оригінальною відмінністю від атмосфери його школи, де всі його знайомі були такими передбачуваними. У теорії.
– Звісно ж, я не сумніваюся, що там будуть дівчата, але…
Фелікс вичікувально подивився на нього.
– Слухай, я не дуже знаюся на знайомствах з дівчатами. Навряд чи зможу чимось тобі допомогти. Думаю, тобі пощастить більше, якщо спробуєш сам. – Ден почувався трохи ніяково через те, що ось так відмахнувся від Фелікса, який просто намагався бути приязним, але чомусь він хотів тримати свого сусіда трохи на відстані. Особливо тоді, коли це стосувалося дівчат.
– Правду кажеш. Мабуть, краще, щоб ми не сварилися через одну дівчину, еге ж?
Ден лише кивнув, тихенько зітхаючи.
Коридор заполонили учні, що заносили до кімнат свої речі, – яблуку ніде впасти. Багато з них сновигали групками і про щось говорили. Чому Деновим сусідом не став хтось із них?
– Деніеле Кроуфорд, ти тільки глянь, – скомандував Фелікс, примушуючи його зупинитися перед входом до вестибюля. Він указав на двері, до яких галявиною наближалися учні. – Дівчата. Вистачить нам обом.
Обережно вивільнивши руку з липких лещат Фелікса, Ден вийшов надвір. Цей день стане кращим. Повинен стати.
– Наприклад, я почуваю себе дорослим, а ти? – Ден запхав до рота ще один шматочок м’ятного морозива з шоколадною посипкою.
Фелікс байдуже глянув на нього.
– Не певен, що правильно зрозумів, що ти маєш на увазі.
– От що. – Ден підняв невелику картонну тарілочку з морозивом і покрутив її у руці. – Усе це морозиво. Таке відчуття… Не знаю, ніби ми маленькі діти на чийомусь дні народження. – Він зиркнув на крихітну дерев’яну лопатку, що додавалась до тарілочки. Від цього хлопець почувався ще більшим ідіотом.
Вони були у Вілфурдському залі – величезній їдальні, що слугувала також танцювальним майданчиком і знаходилась в одному з найвіддаленіших корпусів коледжу. Над їхніми головами була куполоподібна скляна стеля, крізь яку проникали останні промені сонячного світла. Через сутінки приміщення набуло бузкового відтінку, а надворі над землею вже стелився туман.
– А мені морозиво не нагадує про дитинство, – відповів Фелікс.
«Мабуть, тому, що ти ніколи не ходив на дні народження». Ден одразу ж почав картати себе. Він справді мусить бути ввічливішим, але поки що розмова ніяк не клеїлась.
– Я от сподівався, що отримаю пораду, на які курси біології записатися, але не бачу тут жодного професора,
