і теплою.
– Може, й так, – пирхнула Еббі й відкинула своє хвилясте волосся. Воно чорною хвилею впало їй на одне плече, в локони було вплетено фіолетові й зелені пір’їнки. – Могли б увімкнути вентилятор.
– Скажи? Отож, гм, як тобі це місце? – запитав Ден. Здавалося, що це цілком нормальне запитання, особливо після явно ненормального знепритомнення. Доктор Оберст завжди казала йому, що, якщо він хвилюється під час розмови, треба просто поставити людині запитання, і нехай уже вона трохи поговорить.
– Ніколи не мріяла жити в старій божевільні, але з іншого боку – це круто. А ти чому тут? Маю на увазі, що будеш вивчати?
– Переважно історію, може, трохи психологію. А ти?
– Спробуй угадати, – засміялася Еббі. – І це не астрофізика!
Ден поглянув на бризки від фарби на її сорочці і темні плями на її руках, сліди від олівця на згинах долоні й суглобах пальців.
– Гадаю… мистецтво.
– У яблучко! – Еббі легенько вдарила його по руці. – Тут мають бути чудові заняття у студії, тож для мене це гарна нагода попрацювати над своєю технікою перед поданням документів до коледжу. Але хто зна, еге ж? Та й вибір невеликий. – Вона говорила швидко і жваво, перестрибувала з думки на думку, навіть не переводячи подиху. Ден лише кивав і вставляв «угу» в слушні, на його думку, моменти.
Без жодного слова вони попрямували до відчинених дверей.
– Тобі вже краще? – запитала Еббі.
– Про що це ти? – Ден зупинився на порозі. Надворі пропливав над ними і виблискував у темряві світляний диск. Більше десятка студентів з’юрмилися на галявині й знову запускали фризбі.
– Про те, що зовсім недавно ти ледь не знепритомнів.
– А, ти про це. Так, зі мною все добре. Думаю, це все через спеку, а ще я сьогодні майже нічого не їв. – Непогане було виправдання, кращого й не придумаєш, зважаючи на те що Ден не був певен стосовно причини. Правду кажучи, хлопець навіть радів, що так сталося, – інакше він би не познайомився з Еббі.
Він указав на студентів, що бігли галявиною.
– Цікавишся спортом?
– Я? – засміялася Еббі, граючись пір’їнкою у волоссі. – Не дуже. На шкільних матчах я зазвичай сиджу на трибунах. Я граю на флейті-піколо в нашому місцевому оркестрі. Не скажу, що мені це дуже подобається, але тато каже, що у коледжі мене вважатимуть «всебічно розвинутою».
– Та я теж ніколи особливо не цікавився спортом. – Вони затрималися на ґанку й спостерігали за грою. – Мій тато трохи розчарований… У дитинстві він захоплювався баскетболом.
Ден трохи зменшив масштаби. Його прийомний батько Пол вступив до коледжу – отримував спортивну стипендію саме з баскетболу, і він завжди примушував Дена грати у дитячий баскетбол, згодом у юнацькій лізі, і так тривало до того дня, коли Дену ввірвався терпець і він заявив, що краще поїде до наукового табору.
– Ну, якщо ти тут, мабуть, він не такий уже й розчарований. Треба мати клепку в голові,
