який стояв біля них і відганяв цікавих глядачів. – Тут немає чим дихати! Розступіться… Господи, Дуґу…
Підійшов Міка, щоб допомогти Ларі поставити хлопця на ноги. Той не пручався, він обм’як у їхніх руках, ніби ганчір’яна лялька. Вони потягли його до дверей, а Кел розганяв абітуру, що траплялася на їхньому шляху. Інші наставники робили все можливе, аби хоч якось підтримувати порядок, але, щойно зачинились двері, кімната вибухнула багатоголосим гомоном.
– Що це, в біса, було? – До них підійшов Джордан, блідий і з широко розплющеними очима. – Він намагався викинутись у вікно?
– Так… так, здається. – Ден тремтів, він заплющив очі й провів рукою по обличчю, на якому виступив холодний піт. – Він повторював моє ім’я. Я нічого не розумію. Я ніколи раніше його не бачив, я й гадки не маю, звідки він знає, хто я…
– Ти в порядку? – Еббі опустилась біля нього на коліна і легенько торкнулася його ноги. – Хлопці, це недобре. Ми були тут якихось десять хвилин і…
– Але Ден нічого не зробив, – перебив її Джордан. – Утім, ти маєш рацію. Напевне повернення в це місце було не дуже доброю ідеєю. Дене, а ти що скажеш? Може, нам краще забратися звідси? Я можу зателефонувати своїм батькам. Доведеться вигадати якесь пояснення, але гадаю, що вони дозволять тобі залишитись у мене, якщо з нами буде й Еббі.
– Ні. – Навіть зараз, коли він наче й хотів поїхати, Ден знав, що це неправильне рішення. Він і сам мало в це вірив, але сказав: – А якщо він просто хотів мене розіграти?
– Розіграти? – Еббі різко підвелася і розвела руками. – Дене, повернись на землю.
– Що? Еббі, я не знаю, як ще це можна пояснити. Давайте просто… заспокоїмось. Ми щойно приїхали сюди. Наші наставники вивели його, так? Я запитаю Міку, що з ним сталося потім, і ми зможемо отримати якісь відповіді. – Ден дивився їй в очі з німим благанням. Він не міг залишатись тут сам, навіть якби захотів. А він не хотів цього. Він хотів, щоб вони були разом з ним. – На нас витріщаються, – сказав Ден, глибоко вдихнувши. – Ми мусимо вирішити зараз – залишимось тут чи поїдемо?
Еббі прикусила нижню губу, накрутила на палець пасмо чорного волосся. Глянула на Джордана, що досі стискав аркуша з головоломкою.
– Я хочу принаймні побачити Люсі, – сказала Еббі. – Я дуже цього хочу. Не знаю, коли я знову зможу вирватися з Нью-Йорка і приїхати сюди.
– А мені таки хочеться дізнатися, що означають усі ті адреси, – додав Джордан. – Не можу сказати, що мене дуже тягне назад у Річмонд під пильний нагляд моїх батьків, тому думаю, що ми залишаємось.
Ден полегшено видихнув і підвівся – трохи непевно, але він стояв на ногах. Наставники зібрали всіх учнів і вже готувалися вести їх униз до Вілфурду на ланч. Ден загадувався, коли він знову побачить Міку.
– Давайте триматися поряд з іншими, – мовив Ден. Щось тягнуло його знову глянути на розбите вікно, але він стримався. – За ланчем зможемо обговорити, з чого нам почати пошуки.
– Нам треба знайти спосіб якось вислизнути, – прошепотіла Еббі, коли вони
