вона й сама не вірила у свої слова. І він не вірив.
Роздiл № 10
Ден совав по тарілці трикутний шматок присмажених із сиром макаронів. Навпроти нього Лара спустошила цілу тарілку салату, поміж тим розказуючи Еббі про свою інсталяцію.
– Вона присвячена моїм батькам, – пояснювала дівчина, – а в її основі – моє корейсько-американське походження, але, як я й казала, це також критика. Мої батьки мали нав’язливу ідею – бути такими ж, як інші білі мешканці нашого передмістя. Їм конче треба було мати нового позашляховика, новий крутий телевізор…
– Я не бачу нічого поганого в тому, щоб мати хороший телевізор, – зауважив Кел. Він потягнувся, позіхнув і примостився на лавку біля довгого столу, за яким вони сиділи. Ніби знічев’я вказав пальцем на одного з учнів, що проходив повз із тацею.
– Сім, – сказав він. Тоді, навіть не соромлячись, вказав на когось іншого. – На шість. Хвилиночку, не побачив носа. На п’ятірочку. А тут, у кращому разі, трійка.
Еббі замислено розглядала відбивну, якої так і не торкнулась, час від часу позираючи на шматок пирога, який приберегла на десерт.
– Він що, оцінює дівчат? – здивовано запитала вона.
– Не дівчат, – відповів Міка, розрізаючи свою відбивну.
– Може, у тебе ще є шанс. – Але Джордана Денові слова зовсім не втішили.
– Мене зараз знудить, – прошепотів він у відповідь.
Кел, як виявилось, мав добрий слух. Він обернувся, глянув на Джордана й засміявся.
– Розслабся. Я жартую. До того ж не засмучуйся, тобі – тверда вісімка.
Ден простягнув руку, щоб утримати Джордана на лавці, й міцно стиснув його лікоть.
– Не треба. Він намагається тебе спровокувати.
– Та невже? – огризнувся Джордан. – А знаєш, йому це вдається. Вісімка? Ха!
– Якщо вони й далі будуть такими занудами, то я не хочу, щоб вони сьогодні приходили на мою вечірку, – сказав Кел, вивчаючи свої нігті. На краєчок лавки підсів веселий невисокий студент-волонтер, якого Ден раніше не бачив, і помахав Келу.
– У когось тут сьогодні вечірка? – Хлопчина аж захлинався від радості. Він був цілковитою протилежністю Кела – повний і присадкуватий, з кучерявим світлим волоссям і в товстих круглих окулярах.
– Так, Гендерсоне, і тебе туди не запрошено, – презирливо посміхнувся Кел. Ден ще ніколи не бачив, щоб у когось були такі білі зуби, а Келова рівна золотаво-бронзова засмага тільки підкреслювала їхній сліпучий блиск. Він виглядав саме так, як Ден уявляв собі типового мешканця Каліфорнії.
– Навіщо ти так, Келе? – дорікнула йому Лара, взяла тарілку і пішла до стійки з салатами.
– Я думав, що в коледжі всі студенти круті, – роздратовано сказав Джордан, стишивши голос. – І що, ми маємо рівнятися на цих чудаків?
Міка повернувся і стукнув Кела, вимагаючи, щоб той принаймні припинив оцінювати тих, хто проходить повз.
