обурився Джордан.
– Давайте не будемо відволікатись, – закінчив дискусію Ден. Він більше не хотів дивитися на того хлопця. Його шию лоскотало холодне повітря, що тягнуло від вікна, і в Дена почало закрадатися якесь моторошне передчуття про ці вихідні.
«А ще кажуть, що це один з безпечних гуртожитків».
– Сподіваюся, що ви всі прийдете на ярмарок, – сказав Кел, зблиснувши посмішкою, гідною керівника трастового фонду. – Цього року ми знову повертаємось до традицій, і вам дуже пощастило, що ви приїхали до нас саме зараз. Зазвичай відділ у справах студентів організовував у ці дні щось на кшталт безглуздого збирання цукерок.
– Та волонтери і керівництво коледжу постарались на славу, – запевнив усіх Міка. – Їжа, розваги, площа цілих дев’ять ярдів[8]. Танцювальна студія виділила нам кількох студентів, які показуватимуть акробатичні номери, а клуб фехтування ставитиме різні сценки. Сподіваємось, що всі знайдуть час, щоб відвідати ярмарок разом зі своїми наставниками – у нашому коледжі такого не було вже, ну, принаймні відтоді, як я вступив сюди, тому хто знає, коли такий ярмарок відбувався востаннє.
– Ще якісь запитання? – Кела не дуже зацікавила розповідь Міки. Джордан, якому, очевидно, теж було нудно, дістав судоку і взявся розв’язувати головоломку на коліні.
– Добре. Тоді прошу вас знайти своїх наставників, і ми допоможемо вам обрати заняття, які ви б хотіли відвідувати, а також знайти ваші валізи і кімнати. – Кел кивнув, закликаючи учнів підходити до своїх наставників. Ден підвівся і, потягнувшись, глянув на Еббі, що вже пробиралася до Лари.
Ліворуч, над каміном, висіла велика чорно-біла фотокартка чоловіка, що, за іронією долі, стояв на тому самому місці, де зараз був його знімок.
Дену здалося, що він віддалено нагадував Кела – та ж ексклюзивна посмішка і навмисне скуйовджене волосся.
– Деніел Кроуфорд?
Ден здригнувся, відчувши на своїй шиї чийсь липкий подих. Обернувся і побачив, що той чорноволосий хлопець, який увесь час на нього витріщався, стоїть так близько, що вони ледь не торкаються плечима. Його подих віддавав зіпсованим сандвічем з тунцем.
– Чим… чим можу допомогти? – затнувся Ден, коли помітив, що відступив на крок, а хлопець знову підійшов. Його очі, як відзначив про себе Ден, були не просто скляні, а пусті.
– Деніел Кроуфорд. – Тепер це було не запитання, а ствердження.
– Гм, так, це я. Як поживаєш?
– Деніел Кроуфорд… Деніел Кроуфорд… – Хлопець безперестанку повторював його ім’я, щоразу голосніше, а в його голосі пробивалися пронизливі панічні та істеричні нотки. – Деніел Кроуфорд. ДЕНІЕЛ КРОУФОРД.
Ден відсахнувся, наштовхнувся на крісло позаду і гепнувся так сильно, що аж зуби зацокотіли.
– Господи, що за…
Ця сцена привернула увагу присутніх, і ось у них уже з’явилися глядачі. Ден втискався в крісло, переконаний, що цей дивний хлопець
Ярд – британська та американська міра довжини, приблизно дорівнює 92 см.
