не хочу, щоб ви, абітура, втрапили в халепу, – спокійно пояснив Міка. – А особливо на якійсь із братерських вечірок. Там дуже швидко все виходить з-під контролю. Ми вже скаржились новому ректорові на їхні вечірки і навіть написали петицію. Гадаю, цього року кілька братерств утратять свої привілеї.
– Хто це «ми»? – запитав Ден, по черзі оглядаючи газони всіх братерських будинків. Деякі з них були вкриті сміттям.
– Помірковані студенти, – прямо відповів Міка. – Ти б одразу зрозумів, про що я, якби побував на одній з їхніх вечірок.
– Навіть не сумніваюся, – відповів Ден. Великим пальцем він показав кудись за плече, у той бік, звідки вони прийшли. – Ми бачили п’яного хлопця, що лежав біля кладовища. Виглядав він не дуже добре.
– Ті придурки з «Сіґ Тау» вічно напиваються до чортиків. Вибачай за мою французьку. Просто вони мені не подобаються. Вони завжди влаштовують гучні гулянки, і щоразу хтось отримує алкогольне отруєння. Чорт забирай, та вони ганьблять наш коледж. Як я уже казав, ми доб’ємося того, щоб цього року їх розігнали. – Міка вказав на того рудоволосого хлопця, який привів «заблукалу» дівчину. Важко дихаючи, він підбіг до них. – Ден каже, що один з членів «Сіґ Тау» лежить п’яний десь біля кладовища. Візьми когось, і подивіться, що там з ним, добре?
– Без питань, – відповів хлопець, енергійно киваючи. – Як тільки ми…
– Ні, Джиммі. Зараз же. Тут повсюди абітура, ми маємо показати їм гарний приклад. Ми ж не хочемо, щоб вони подумали, ніби ми купка п’яних ідіотів.
Джиммі так різко кивнув, що Ден майже почув, як захрустіла його шия.
– Ого, – сказав Ден, коли Джиммі відійшов від них. – Ти тут головний серед студентів, чи що?
– Хто? Я? – Міка засміявся, відкидаючи назад голову. – Ні, та де там… Просто ми хочемо, щоб тут був порядок, ось і все.
Денові це здалося чимось більшим, ніж «просто порядок», але він хотів бути непомітним, а не звертати на себе увагу, тому лише чемно кивнув і дивився поперед себе.
– Привіт! – Еббі повернулась назад і тепер йшла біля Дена, а поряд з нею була її наставниця. – Це Лара. Ларо, це Ден. Вона якраз розказувала мені про художню інсталяцію, яку створює для семестрового проекту.
– Ой, класно. – Ден простягнув руку, щоб потиснути долоню дівчини. Лара була невеличкого зросту – сягала Еббі до плеча, – а вітер розвівав її чорне лискуче волосся, що короткими пасмами спадало їй на обличчя. – Приємно познайомитись, Ларо.
– Чесне слово, мені вже не терпиться побачити її інсталяцію, – не вгавала Еббі. – Це мультимедійна кімната зі скульптурами, музикою і живими моделями. Завтра вона мені її покаже!
– Насправді це критика самознищення, спричиненого тим, що ми – люди різного кольору, вдягаємо маски, щоб стерти те, що ми успадкували, і стати білими, – безбарвним голосом пояснила Лара. Або вона навчилась жартувати з таким виразом обличчя, або говорила цілком серйозно. Може, тут усі студенти були
