ж, можеш залишитися в мене, – промовляє він, не дивлячись на неї, так, ніби це звична справа.
– Ой, ні, – швидко відповідає Нелл. – Це дуже мило з твого боку, але…
– Але що?
– Я тебе зовсім не знаю. Але дякую за пропозицію.
– Що ж… – говорить Фаб’єн, дивлячись на годинник, – готель відчиниться за годину й сорок хвилин. Можемо зачекати в кафе, або прогулятися, або…
Нелл чекає, доки він закінчить речення. Фаб’єн несподівано всміхається, бере її за руку, і вони біжать вулицею.
На якусь мить, коли Фаб’єн спускається вниз схилом, який веде до причалу, Нелл починає трохи вагатися. Не може бути, щоб вона закінчила отак, на шпальті газети в повчальній статті. «Звісно, не може», – думає вона, дивлячись на чорнильну гладь річки, тіні дерев, порожнечу набережної внизу. І все-таки щось – можливо, англійська схильність не видаватися грубою, не шуміти, навіть якщо зрештою це закінчиться несвоєчасною загибеллю – підштовхує її вперед. Фаб’єн іде попереду легкою ходою, так, ніби був тут мільйони разів. «Це зовсім не схоже на ходу серійного вбивці», – думає вона, сходячи вниз. Не те щоб вона справді знала, як ходять серійні вбивці. Але точно не так, як Фаб’єн. Він повертається й бере її за руку, щоб вона йшла за ним, а потім зупиняється поруч із маленьким дерев’яним човном із лавами, прив’язаним до величезного залізного кільця. Нелл сповільнює крок і дивиться на нього.
– Чиє це?
– Мого батька. Він возить туристів річкою.
Він залазить усередину й подає руку Нелл, запрошуючи її на борт. Фаб’єн підходить до лавки й дістає з кошика вовняну ковдру. Передає її Нелл і чекає, доки вона як слід вкриється, а тоді відв’язує човен, заводить двигун, і вони м’яко вирушають проти течії на середину річки.
Нелл дивиться, як вони пливуть у темних водах, розглядаючи мовчазні паризькі вулички та блиск ліхтарів на воді, і їй здається, що все це їй сниться. Це не може бути вона. Це, мабуть, хтось інший дрейфує зараз у паризьких водах із незнайомою людиною посеред ночі. Але разом із тим вона більше не відчуває страху. Вона відчуває піднесення й запаморочення. Фаб’єн дивиться на неї, можливо, бачить її усмішку й пропонує їй підвестися. Він передає їй кермо, і вона приймає його, відчуваючи, як маленький човен розбиває воду під ними.
– Куди ми прямуємо? – запитує вона й раптом розуміє, що насправді їй усе одно.
– Просто дивися, – говорить Фаб’єн, – хочу тобі дещо показати.
Вони тихо йдуть за течією. Навколо них світиться Париж, він здається далеким і прекрасним, ніби вони одні в цій темній і блискучій бульбашці.
– Отож, – говорить Фаб’єн, – у нас є дві години, щоб усе з’ясувати. Можеш запитувати мене про що завгодно. Усе, що спаде тобі на думку.
– О Господи, я навіть не знаю… що тобі найбільше подобалося в дитинстві?
– У дитинстві? Мені подобався футбол. Я міг назвати всіх гравців команди «Парі Сен-Жермен»: Касагранде, Алджеріно, Сіссе, Анелька…
– Гаразд, – говорить
