який сам ходить на мистецькі виставки. Ти ж не лежиш днями в ліжку.
– Іноді я так і роблю.
– То яке найперше правило закону про розрив стосунків? Лежати в ліжку й жаліти себе.
– А друге правило яке? – запитує Фаб’єн, усміхаючись.
– Трохи себе принижувати, а тоді йде правило номер три – провести ніч із кимось, хто тобі абсолютно не підходить, правило чотири – зрозуміти, що ти знову насолоджуєшся життям, правило п’ять – як тільки збагнеш, що стосунки тобі не потрібні, – бум! – вони накочуються на тебе, ніби хвиля.
Фаб’єн перехиляється через кермо.
– Цікаво, а мені дійсно потрібно пройти всі ці етапи?
– Думаю, що так, – відповідає Нелл. – Ну, може, кілька етапів можна перескочити.
– Що ж, я вже встиг себе попринижувати, – усміхається він, не бажаючи говорити ще щось.
– Та годі тобі, – говорить Нелл. – Можеш мені розповісти. Я ж живу в іншій країні. Ми більше ніколи не побачимося.
– Гаразд… – Фаб’єн примружує очі. – Після того, як Сандрін пішла від мене, я ходив навколо будівлі, де вона працює, з ось таким виразом обличчя… (Нелл розцінює його вираз як французький сум) і думав: якщо вона мене побачить, то закохається в мене знову.
Нелл стримується, щоб не засміятися.
– О так, це саме той вираз обличчя, який може вразити будь-яку дівчину. Пробач, я з тебе не насміхаюся, ти не подумай.
– Ти маєш повне право сміятися, – говорить Фаб’єн, – це було цілковите божевілля. Романтичне божевілля. Для французів це звична річ, можу заприсягтися. А тепер, Нелл, я можу в тебе дещо запитати?
Нелл якусь мить мовчить. Він прибирає руку, і їй тепер не вистачає почуття близькості.
– Тільки не про стосунки, – говорить вона. – Я експерт із невдалих стосунків.
– Гаразд… тоді назви мені найкраще з усього, що відбулося у твоєму житті.
– Найкраще? Маю надію, що воно ще не відбулося.
– Тоді скажи, що було найгіршим.
Ось воно. Нелл відчуває прохолоду паризької ночі.
– Не думаю, що тобі варто це знати.
– Не хочеш розповідати?
Вона відчуває, як він дивиться на неї, але вона продовжує дивитися прямо перед собою, міцно тримаючи стерно в руках.
– Це схоже на… ну, не знаю. Гаразд. Це день, коли помер тато. Раптово й передчасно. Мені було дванадцять.
Зараз вона може про це говорити, ніби це сталося з кимось іншим. Її голос спокійний і чіткий, ніби вона промовляє якісь загальновідомі факти. Ніби ця подія не розірвала її на мільйони дрібних частинок, ніби це не був радіоактивний метеорит, який випалив усе живе на землі. Вона майже нікому не розповідала про той час. Усе одно в цьому не було сенсу – її розповідь неодмінно змінила б думку про неї. Вона раптом розуміє, що ніколи не розповідала Пітові про це.
– Він вийшов на пробіжку: він бігав тричі на тиждень, а в п’ятницю після того завжди заходив на сніданок у кафе на розі, яке
