й спускається вниз. Намагається триматися спокійно й упевнено, як жінка, що звикла бути сама в незнайомому місті.
– Перепрошую, а у вас є меню? Не можу знайти в номері, – звернулася Нелл до адміністраторки.
– Меню? Мадемуазель, ви перебуваєте в гастрономічній столиці світу. У нас тут немає обслуговування в номерах.
– Гаразд, тоді ви не могли б порадити мені якесь затишне місце, де можна поїсти?
– Вам потрібен ресторан?
– Чи кафе, що завгодно. Куди можна дійти пішки. Ой, е-е-е… якщо повернеться та американська пані, перекажіть їй, будь ласка, що я залишаюся на ніч.
Француженка ледь піднімає брови, і Нелл одразу уявляє, як та думає: «Отже, твій бойфренд не з’явився, сіренька англійська мишко? Не дивно».
– Тут неподалік є кафе «Бастід», – говорить вона, простягаючи Нелл маленьку туристичну мапу. – Як вийдете, поверніть праворуч, кафе за дві вулиці звідси, на лівому боці. Там доволі мило. І можна спокійно… – вона робить паузу, – поїсти наодинці.
– Дякую.
– Я зателефоную Мішелю й забронюю для вас столик. Як вас звати?
– Нелл.
«Нелл», – промовляє француженка таким тоном, ніби це якась хвороба.
Ніяковіючи від збентеження, Нелл хапає мапу, кидає її в сумочку й хутко виходить із готелю.
У кафе повно людей, вони сидять за крихітними круглими столиками парами або невеликими групками, торкаючись одне одного ліктями, палять цигарки, п’ють і весело гомонять. Нелл трохи вагається й дивиться на табличку з іменем адміністратора, думаючи, чи справді їй вдасться поїсти тут наодинці. Може, їй варто зайти в супермаркет і взяти собі сендвіч? Так, мабуть, це буде краще. Величезний чоловік із бородою стоїть на вході й пильно дивиться на Нелл.
– Англійка? – Його голос розноситься над столиками.
Нелл здригається.
– Ви Нелл? Столик на одну особу? – запитує він, і в бік Нелл розвертаються голови відвідувачів. Нелл думає, чи можна несподівано померти від сорому.
– Е-е-е… так, – бурмоче вона.
Він запрошує її всередину, знаходить маленький столик і стілець у кутку біля вікна, і вона прослизає до нього. Тут душно, вікна запотіли, гарно одягнені жінки під п’ятдесят щось весело розповідають своїм супутникам, усі говорять французькою, парочки дивляться одне на одного крізь келихи вина. Нелл почувається ніяково, ніби в неї на грудях висить табличка з написом «Пожалійте мене. Мені немає з ким повечеряти». Вона дивиться на дошку з меню, подумки кілька разів повторюючи незнайомі слова, перш ніж промовити їх уголос.
– Bonsoir[2]. – Офіціант із поголеною головою у довгому білому фартуху ставить перед нею карафу води. – Qu’est-ce[3]…
– Je voudrais le steak frites, s’il vous plaît[4], – швидко промовляє вона.
Страва, яку вона замовила, – стейк із картоплею, – дуже дорога, але це єдина назва, яку вона може вимовити.
Офіціант
Добрий вечір (
Що… (
Я б хотіла замовити стейк із картоплею, будь ласка (
