Назватись?
– Так.
– Міщенко. Дмитро Міщенко.
– Ваше звання?
Дмитро зітхнув.
– Послухайте, шановний, хтось пояснить мені, що тут відбувається?
Позбавлений забарвлення голос відкашлявся:
– Хвилинку.
Над головою ще раз клацнуло і запанувала тиша. Нічого не розуміючи, Дмитро стояв посередині кімнати і намагався осягнути, чи насправді чув щойно голос, чи все це йому примарилось. Червонясте сяйво ставало все більш яскравим. Тепер воно нагадувало за потужністю червоний ліхтар у фотолабораторії. Дмитро підійшов до вікна, заглянув у нього і відсахнувся. Вулицею проїздив кабріолет з недавніми переслідувачами. Вони мали такий вигляд, ніби не здійснили годину тому прогулянку у лісосмугу, рухаючись на швидкості майже двісті кілометрів на годину. Кабріолет зупинився неподалік, і люди зайшли до під’їзду сусіднього будинку. Дмитро відчув, як у горлі у нього пересохло.
– Алло! – прошепотів він, підносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…
– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сім.
– Мене переслідують.
– Я попрохав хвилинку зачекати.
Дмитро відчув, як його опановує лють. Емоції, які володіли ним протягом багатьох годин, потребували виходу і знайшли його:
– Але у мене, чорт забирай, немає цієї хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не відповідаю!
– Не варто так хвилюватись, легіонере.
– Йди ти до біса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!
– Запитання незрозуміле.
Дмитро спересердя вилаявся і смикнув затвор автомата. Він абсолютно нічого не зрозумів, окрім одного – на тому кінці лінії зв’язку знаходиться бюрократ. І ще він зрозумів, що спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дії варварів під час майбутньої зустрічі передбачити було неважко.
Вони просто відкриють вогонь.
Пройшло кілька хвилин. Варвари вийшли з під’їзду і попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Він відсунув від стіни крісло і присів за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку. Одразу ж відчув полегшення. Так принаймні зрозуміло, що потрібно робити. На зміну люті прийшла якась дивна веселість. Веселість приреченого.
– Якщо це твій останній бій, Дмитре, – філософськи зауважив у порожнечу, – нікому буде написати героїчну оду присвячену твоїй пам’яті.
Внизу загупали сходами ноги переслідувачів. Двічі клацнули затвори. Дмитро поглянув на монітор браслету. Ним, як і раніше, пробігали різнокольорові сполохи.
– Бета, чи як там тебе, ти бюрократ!
Кілька секунд мовчанки, потім голос над головою промовив:
– Приготуйтесь до переміщення в локацію Легіону Хронос, громадянине.
– Та я вже до всього готовий! – в серцях вигукнув Дмитро і навів ствол автомата на двері,
