Керрі, коли вони розташувалися в затишному куточку і Друе замовив снідання. – Я не можу вдягти такі речі там. Родичі… не зрозуміють, звідки я їх узяла.
– То що ж ви думаєте робити? – заглянув Друе їй в очі. – Обходитися без необхідного?
– Мабуть, поїду додому… – сказала вона сумно.
– Оце вже годі! – промовив він рішуче. – Ви просто надто сушили мізки над цим. Я зараз скажу, що вам треба зробити. Кажете, що не можете носити ці речі там? То чом вам не найняти мебльовану кімнату, скажімо, на тиждень. І не залишити там ці речі?
Керрі похитала головою. Вона, як усі жінки, опиралася, щоб потім піддатись умовлянням. А він будь-що мав розвіяти її сумніви і прокласти шлях для інших думок.
– Навіщо вам додому? – спитав він.
– Але ж я не можу знайти тут ніякої роботи!
– Родичі, мабуть, не хочуть вас лишати у себе? – здогадався він.
– Вони не можуть, – пояснила Керрі.
– Я скажу, що вам треба робити: тримайтесь мене! Тепер я про вас подбаю!
Керрі покірно слухала його. На збентежену дівчину ці слова діяли так, ніби раптом розчинилися двері і з них привітно війнуло свіже повітря. Здавалось, Друе на все дивився щиро і зичливо, як вона, і він був такий ласкавий з нею… Охайний, вродливий, чудово вдягнений і такий милий. Справжній друг…
– Ну що ви там робитимете, в Колумбія-Сіті? – продовжував він, і це запитання викликало в її уяві картини нудного існування, яке вона полишила. – Там же нічогісінько немає цікавого. Чикаго – ось місце, де треба жити! Ви можете тут найняти затишну кімнату, одягтися належно, а згодом і робота знайдеться!
Керрі дивилась у вікно на залюднену вулицю. Ось воно, чарівне велике місто… Чудово, коли є гроші… Розкішний екіпаж із парою гнідих рисаків промчав вулицею, в глибині, на фоні дорогої оббивки, сиділа молода дама.
– Що вас там дома чекає? – допитувався Друе.
Це прозвучало щиро, без усякої лихої думки. Він просто подумав: це дівчатко буде позбавлене там всього, заради чого варто жити!
Керрі сиділа нерухомо, втупивши погляд у вікно. Вона напружено думала: як їй вчинити? Адже родичі сподіваються, що вона на цьому тижні поїде додому.
А Друе знову заговорив про те саме:
– Чому б вам не купити гарненького жакета? Це ж вам потрібно. Гроші я вам позичу, про це не турбуйтесь зовсім. Ви можете винайняти хорошу окрему кімнату. Я вас не скривджу, не бійтесь…
Керрі зрозуміла, куди він хилить, але думки плуталися. Вона тільки почувала, як ніколи виразно, всю безвихідь свого становища.
– Якби ж тільки знайти якусь роботу…
– Обов’язково знайдете, якщо залишитесь тут! – підхопив Друе. – А як поїдете, то вже нічого не вийде. Ваші родичі не хочуть, щоб ви в них лишались? То чому б вам не погодитись жити окремо? Я не турбуватиму вас, не бійтесь. А коли влаштуєтесь як слід, може, щось і проясниться.
Він не спускав очей з її гарненького личка
