сам-один, лише уявіть, яку переміну йому довелося перенести!
Люб’язність родини Дюплє нагадала йому про нашу турботу про нього і змусила його сильніше відчути порожнечу і самотність квартири в кварталі Маре, де він оселився. П. Дюплє гостинно запропонував йому переїхати до них на повне утримання. Максиміліанові було приємно отримати таку пропозицію, і до того ж ніколи не чули, щоб він комусь відмовляв, побоюючись бути невдячним, тож він прийняв пропозицію і перебрався до родини Дюплє.
Мушу розповісти всю правду. Я тішуся панянками Дюплє, але не можу сказати те саме про їхню матір, яка завдала мені чимало неприємностей. Вона постійно шукала можливостей посварити мене зі старшим братом і поставити його в залежність від себе. Завдяки своїй вдачі Максиміліан легко піддавався впливові пані Дюплє. Вона крутила ним, як хотіла, і цей чоловік, такий енергійний на чолі уряду, вдома замість своєї волі, якщо можна так висловитися, піддавався навіюванням інших.
Коли я приїхала з Арраса, у 1792 році, я зупинилася в Дюплє і відразу зрозуміла, який вплив вони мають на нього. Цей вплив точно базувався не на розумі, адже Максиміліан, звичайно ж, мав його більше за пані Дюплє, і не на якихось особливих послугах, адже родина, в якій віднедавна мешкав мій брат, не могла б навіть їх надати. Але, повторюю, цей вплив на щось спирався, з одного боку – на невимогливість мого брата, якщо можна так висловитися, з іншого – на безперервну й часто-густо надокучливу турботу пані Дюплє.
Я вирішила витягти свого брата з її рук і для цього намагалася дати йому чітко зрозуміти, що в його становищі, маючи такий високий чин в політиці, йому слід було б мати своє окреме помешкання. Максиміліан визнав обґрунтованість моїх аргументів, але довго не погоджувався на мою пропозицію покинути родину Дюплє, щоб їх не засмутити. Врешті, хоч і не без зусиль, мені вдалося переконати його винайняти квартиру на вулиці Сен-Флорантен.
Пані Дюплє сильно гнівалася на мене, мабуть, вона все життя тримала на мене злість. Тож деякий час ми жили самі, мій брат і я. Раптом Максиміліан захворів. Нездужання не було небезпечним, та він потребував постійного догляду, і, звичайно, йому його не бракувало. Я ні на хвилю не лишала його наодинці і постійно чергувала коло нього. Коли йому покращало, пані Дюплє прийшла його провідати. Вона не була поінформована про його хворобу і наробила багато шуму через те, що її не попередили. Вона почала говорити мені дуже неприємні речі, сказала, що моєму братові бракує необхідного догляду, що її родина, де йому нічого не бракувало, доглядала б його в себе ретельніше. Тут вона почала тиснути на Максиміліана, щоб той повернувся до них. Мій брат відмовився, спочатку нерішуче, тоді вона подвоїла свої наполегливі прохання чи, краще сказати, свій одержимий тиск на нього. Робесп’єр, попри мої зауваження, врешті вирішує піти слідом за нею. «Вони мене так люблять, – каже він мені, – у них стільки люб’язності, стільки доброти для мене, що буде невдячно з мого боку відштовхувати їх».
Тільки
