продовжував він. – Кожен хлопець, хто служить під моєю орудою, дає мені обіцянку, і ти маєш дати.
Джон зблід.
– Ось вона: якщо ми зустрінемося з Гаком у відкритому бою, ти маєш залишити його для мене. Його вб’ю я.
– Обіцяю! – хутко погодився Джон.
Цієї миті їм було вже не так страшно, адже Тінк летіла поруч і в її світлі вони ясно бачили один одного. На жаль, вона не могла літати так повільно, як вони, і тому полетіла обертом по колу, в якому летіли вони. Венді дуже це сподобалося, поки Пітер не розповів, у чому річ.
– Вона каже, – тлумачив Пітер, – що пірати помітили нас ще до настання темряви і тепер викочують Довгого Тома.
– Це велика гармата?
– Дуже. Бо вони бачать вогник Тінкер Белл. І якщо збагнуть, що ми неподалік, то дадуть залп.
– Венді!
– Джоне!
– Майкле!
– Попроси її летіти звідси, Пітере! – трійко дітей заволали одночасно, але той відмовився.
– Гадаю, що фея збилася зі шляху, – пояснив він сухо, – і вона дуже налякана, що я можу відіслати її саму невідомо куди, а вона і так налякана?
На мить коло світла було зламане і хтось ласкаво, легенько вщипнув Пітера.
– Тоді скажи їй, – благала Венді, – щоб вона згасила світло.
– Вона не може зробити цього. Це єдина річ, на яку феї не здатні. Світло гасне само по собі, коли вони засинають, як зіроньки.
– Тоді звели їй негайно заснути, – майже наказав Джон.
– Вона не може спати, поки їй не захочеться. Це ще одна річ, яку феї не можуть зробити.
– Мені здається, – пробурмотів Джон, – що саме ці єдині дві речі варто навчити її робити.
Тут його вщипнули, і не так приязно.
– Якщо б у когось із нас була кишеня, – запропонував Пітер, її можна було б туди засунути.
Однак вони вилетіли в такому поспіху, що в усіх чотирьох не знайшлося жодної кишені.
– У мене є чудова ідея. Капелюх Джона!
Тінкер погодилася мандрувати в капелюсі, якщо залишиться в його руках. Капелюха ніс Джон, хоча вона думала, що її несе Пітер.
Урешті капелюх узяла Венді, бо Джон сказав, що вдарив ним об коліно, коли летів. І це, як побачимо далі, призвело до лиха, бо Тінкер Белл дуже не хотіла бути зобов’язаною Венді. Крізь шапчину вогник зовсім не був помітний, тому діти летіли в повній темряві. До того ж було гнітюче тихо, лише раз вони почули, як унизу щось хлюпоче. Пітер пояснив, що це дикі звірі хлепчуть воду біля броду. І знову пролунав дивний звук, здавалося, що це сухі дерева скриплять гілками, але Пітер пояснив, що це червоношкірі гострять свої ножі.
Потом всі звуки стихли. Майкл почувався дуже самотньо.
– Хоч би щось озвалося, – сказав він.
І ніби у відповідь повітря здригнулося від такого страшного вибуху, якого вони раніше не чули. Пірати бабахнули догори з Довгого Тома. Гуркіт відлунням розсипався в горах, здавалося, що ця луна ридає по-звіриному: «Де вони, де вони, де вони?»
Тепер трійко дітей були справді налякані, вони нарешті дізналися, яка різниця між уявним островом і реальним.
Аж
