тоді полетимо далі, – припустив Джон.
– У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летіти все далі і далі, бо ми не знаємо, як зупинитися.
Це була правда, Пітер забув показати, як припиняти політ.
Тоді Джон сказав, що коли вже дійде до найгіршого, вони будуть змушені летіти прямо, бо світ круглий, і тому з часом повернуться до свого власного вікна.
– І хто приноситиме нам їжу, Джоне?
– А ти бачила, як спритно я видер здобич із дзьоба орла, Венді?
– Після двадцятої спроби, – нагадала йому дівчинка. – Й якщо навіть ми самі навчимося добувати їжу, поглянь, як незграбно ми ще літаємо: вічно натикаємося на хмари, якщо Пітера немає поруч і ніхто не веде нас за руки.
Вони справді весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли літати вільно, хоча, як і раніше, заробляли собі синці та гулі. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим більше намагалися б уникнути її, то реальніше, ніж зазвичай, могли б врізатися в неї. Якщо б Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла.
Пітер іноді відлітав від них, тоді діти почувалися зовсім самотньо. Він міг летіти набагато швидше за дітей, раптово міг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якої їм було зась. Він міг спуститися регочучи від чогось дуже смішного, балакав із зіронькою, але потім забував, що це було. Іншого разу він вигадував такі забави з русалкою, що важко було сказати напевно, що ж відбувається насправді. Це трохи дратувало дітей, які ніколи раніше не бачили русалок.
– Якщо ти так швидко забув про нас, – зауважила на це Венді, – то як ми можемо сподіватися, що ти зможеш нас згадати?
І справді, коли він повертався, то не пам’ятав їх, ну, не дуже добре пам’ятав. Венді була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являється в очах хлопчика, коли він намагався повідомити їм час дня і відлетіти знову. Якось вона навіть була змушена назвати своє ім’я.
– Я – Венді, – сказала дівчинка схвильовано.
Пітер дуже зніяковів і попросив вибачення:
– Обіцяю, Венді, – прошепотів він, – якщо тобі здасться, що я тебе забув, тільки скажи: «Я – Венді» й я відразу ж згадаю.
Звісно, все це було дуже тривожно. Однак, щоб загладити свою провину, Пітер показав друзям, як лежати долілиць на сильному вітрі, що зустрічався на їхньому шляху, і це було таке нове відчуття, що діти намагалися повторити цю дію кілька разів і виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправді вони б спали ще довше, але Пітер швидко втомлювався від сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка:
– Виходимо тут.
Так із ситуативними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Ніколандії. Після багатьох місяців мандрівники таки дістатися до неї, більше того, вони летіли достатньо прямо весь час, і може статися, що через Пітера або Тінк острів сам шукав їх. Тільки таким чином і можна було досягти його чарівних берегів.
– Он він там, – повідомив
