штрикав у вас своїм гаком, і на цьому місці з’являлися червоні плями, а боліло просто жахливо. Своїми манерами він нагадував великого сеньйора й елегантно рвав на клапті своїх супротивників. А ще подейкували, що він був неабияким оповідачем. І ніколи не був зловіснішим, ніж у ту важливу мить, коли відправляв свою жертву на той світ. Пірат розмовляв вишукано, навіть коли лаявся, що виказувало його добре виховання, на відміну від решти його команди. Чоловік цей був відчайдушно хоробрим, це визнавали всі, й єдине, чого уникав, був вигляд його власної крові, густої та незвичного кольору. Стиль його одягу нагадував часи Карла II. Дехто згадував, що на зорі своєї кар’єри Гак був на диво схожий на цього нещасливого Стюарта. У роті він тримав спеціальне пристосування власного винаходу, за допомогою якого міг курити дві сигари одночасно. Але, без сумніву, найбільше вражав його залізний кіготь.
Треба було бачити, як убиває цей пірат, аби збагнути метод Гака. І тому перед ним запобігав Дірявий. Коли був поряд, Морган невміло схилявся перед капітаном, поправляючи йому мереживний комір. Гак стріляв у ціль, чувся виляск і вереск, тіло падало набік, і пірати йшли далі. При цьому він навіть не витягав сигари з рота.
Ось такий жахливий був цей чоловік, із яким доведеться битися Пітеру Пену. Хто ж переможе?
Слідами піратів стежиною, яку важко було помітити недосвідченому оку, безгучно кралися червоношкірі, кожен із них пильно вдивлявся у темряву. Вони несли томагавки та ножі, й їхні оголені тіла були пофарбовані та наолієні. На їхніх поясах висіли скальпи хлопчиків і піратів, для них важить лише плем’я, і не слід плутати з м’якішими серцем делаварами чи гуронами. У фургоні, схрестивши ноги, сидів хоробрий вождь Велика Маленька Пантера, відчайдух і власник найбільшої кількості скальпів, так що вони навіть перешкоджали йому вільно пересуватися. Замикала процесію Тигрова Лілія, горда та вередлива принцеса. Вона була вродливіша за похмуру Діану, богиню лісу, і за красуню Покахонтас також, своїми шанувальниками вона вертіла, як хотіла. Не було такого індіанця, який не пропонував би їй стати його дружиною, але вона воліла триматися якнайдалі від вівтаря, її серцю миліший був томагавк. Зверніть увагу, що кроки індіанців не були чутні, під їхніми ногами навіть гілочка не хруснула. Єдине, що все ж таки можна було почути, це їхнє важке дихання. Річ у тім, що вони трохи погладшали від частих бенкетів, на яких спонукала до цього жирна їжа, але з часом вони таки схуднуть. Однак не це зараз становило найбільшу загрозу.
Індіанці зникають, наче тіні, а на їхньому місці на траві з’являються дикі звірі: леви, тигри, ведмеді й інші, дрібніші хижаки. Вони важко дихають, висолопивши язики, бо цієї ночі всі дуже голодні.
Коли вони проходять, вигулькує силует останнього з них – величезного крокодила. Незабаром ми дізнаємося, за ким він полює.
Крокодил зникає, а на стежці знову з’являються загублені хлопчики, і цей процес буде тривати доти, доки хтось із піратів не спіткнеться. Тоді рух сповільняється
