хоче, щоб ви застрелили Венді!
У них не було звички розпитувати, якщо Пітер щось їм наказував.
– Треба виконати бажання Пітера, – завзято галасували хлопці. – Хутко несімо луки та стріли!
Усі, крім Базіки, кинулися кожен до свого дупла. Адже в нього лук і стріли були з собою, Тінк зауважила це і вже потирала свої рученята.
– Поквапся, Базіко, рухайся! – закричала вона. – Пітер буде дуже задоволений.
Базіка поклав стрілу і натягнув тятиву.
– З дороги, Тінкер Белл! – гукнув він, і як тільки вистрелив, Венді впала на землю зі стрілою в грудях.
Розділ 6
Маленька хатинка
Дурник Базіка стояв, як переможець, поруч із тілом Венді, коли інші хлопці, вже озброєні, повистрибували зі своїх дупел.
– Ви спізнилися! – крикнув він переможно. – Я вже застрелив Венді. Пітер буде дуже задоволений мною.
Пролітаючи над його головою, Тінкер Белл заверещала: «Справжній дурень!» – і кудись зникла. Ніхто її більше не чув. Загублені юрмилися навколо Венді, і страхітлива тиша опустилася на ліс. Якби серце Венді билося, вони б його почули.
Малюк озвався першим.
– Це не птаха, – сказав він переляканим голосом. – Гадаю, що це якась леді.
– Леді? – відкрив рота Базіка і затремтів від страху.
– І ми її вбили, – хрипко зауважив Хвостик.
Вони скинули зі себе шапки.
– Тепер я бачу, – сказав Кучерик. – Пітер привів її сюди для нас.
І він у розпачі гепнувся на землю.
– І ця леді мала нарешті подбати про нас, – похнюпився один із близнюків. – А ти її вбив.
Їм, звісно, було шкода Базіку, але ще більше жаліли самих себе. Коли винуватець наблизився до хлопчиків, ті від нього відвернулися.
Базіка був блідий, хоча у ньому проявилася тепер гідність, яку раніше ніхто не помічав.
– Це я накоїв, – сказав він несамохіть. – Коли ця леді приходила в мої сни, я шепотів: «Мила матусю, мила матусю». А коли вона з’явилася насправді, я її застрелив.
І він повільно подався геть.
– Не йди! – прохали його інші.
– Я мушу, – відказав він і сіпнувся. – Я страшенно боюся Пітера.
І в цю трагічну мить вони почули знайомий звук, який змусив їхні серця підстрибнути. Вони почули кукурікання Пітера.
– Пітер! – видихнули вони, бо він завжди повідомляв про своє прибуття кукуріканням.
– Ховайте її, – зашепотіли хлопці й оточили Венді. Лише Базіка залишився стояти осторонь.
Знову пролунав бойовий клич півня, і Пітер приземлився перед загубленими.
– Вітаю, хлопці! – гукнув він і ті механічно відповіли на це привітання, після чого знову настала тиша.
Прибулець спохмурнів.
– Я повернувся, – сказав він сердито, – то чому не чую привітань?
Вони вже було розтулили свої роти, але привітання
