простеж, аби ці хлопці також узяли участь у спорудженні хатинки.
– О, так, сер!
– Спорудженні хатинки? – здивувався Джон.
– Так. Для леді Венді.
– Для Венді, – уточнив Кучерик.
– Для Венді? – не зрозумів приголомшений Джон. – Але навіщо, вона ж лише дівчинка.
– Тому, – продовжив Кучерик, – що ми їй усі тепер служимо.
– Ви? Служите Венді?
– Так, – сказав Пітер, – і ви також. Ідіть із ними!
І здивованих братів потягнули в ліс рубати, тесати і тягати дошки та колоди.
– Крісла і камінну решітку – насамперед, – наказав Пітер. – Тоді будуйте стіни й усе інше.
– Ага, – сказав Малюк, – хатинки будують завжди саме так, я тепер згадав.
Пітер потурбувався про все.
– Малюче, – командував він, – гайда за лікарем.
– Ага, ага, – відгукнувся Малюк і зник, чухаючи свою потилицю. Але він знав, що Пітеру треба коритися, тому повернувся вже за мить, всадивши на довбешку капелюх Джона і з урочистим виглядом.
– Прошу, сер, – привітав його Пітер, рушаючи за ним. – То ви лікар?
У такі миті різниця між ним і рештою хлопців завжди відчувалася дуже разюче. Адже вони усвідомлювали, що це відбувається не насправді, а для нього те, що здається справжнім, насправді таким не було. Іноді це завдавало певних неприємностей, як у випадку, коли їм доводилося прикидатися, що вони обідають.
Якщо вони раптом вирушали в уявний світ, то тут же отримували ляпас.
– Так, мій маленький друже, – квапливо відгукнувся Малюк, щоки якого аж пашіли.
– Прошу, сер, – пояснив Пітер, – ця леді дуже хвора.
Вони стояли біля її ніг, але Малюк вважав за краще не помічати цього.
– Ой-ой-ой! – похитав він головою. – І де ж вона лежить?
– Он на тій галявині.
– Я запхаю їй скляну штучку під пахву, – зронив Малюк і спробував переконатися, що це можливо зробити, в той час, як Пітер чекав. Запанувала напружена мовчанка, поки «лікар» витягав «термометр».
– Як вона? – поцікавився Пітер.
– Так-так-так, – повідомив Малюк, – ця штучка їй дуже допомогла.
– Я радий, – втішився Пітер.
– Я відвідаю її ще раз увечері, – повідомив «лікар», – напоїть її бульйоном із горнятка з носиком.
Після того як капелюх повернувся до Джона, він важко зітхнув, наче уникнув якоїсь великої небезпеки.
Тим часом дерево оживало під натиском сокири та пилки. Майже все необхідне для затишного житла вже лежало біля ніг Венді.
– Якби ж то знати, – зауважив хтось, – які будинки їй подобаються.
– Пітере, – закричав інший, – вона перевертається уві сні!
– Вона відкрила рот! – вигукнув третій, зачудовано видивляючись. – Оце добре!
– Може, вона заспіває щось уві сні, – зауважив Пітер. – Венді, заспівай нам пісеньку, яку хатинку ти хотіла
