на коліна.
– О, яка зрадницька рука, – зауважив Пітер і підняв стрілу, щоб вразити нею кривдника.
Базіка не ворухнувся. Він підставив свої груди:
– Бий, Пітере, – заохочував він твердо, – бий по-справжньому.
Двічі Пітер здіймав руку зі стрілою, і двічі її опускав.
– Я не можу вдарити, – сказав він трепетно. – Щось хапає мене за руку.
Усі глянули на нього зачудовано, крім Хвостика, який, на щастя, дивився на Венді.
– Це вона, – закричав він. – Це леді Венді, я бачу, як вона хапає його за руку!
Як не дивно, та Венді справді підняла руку. Хвостик нахилився над нею й уважно прислухався.
– Мені здалося, що вона вимовила: «Бідний Базіка», – прошепотів він.
– Вона жива, – заявив Пітер.
Малюк підхопив:
– Леді Венді жива!
Пітер клякнув біля неї і знайшов свій ґудзик. Ви ж пам’ятаєте той жолудь, який слугував йому ґудзиком, а дівчинка повісила його собі на шию.
– Погляньте! – сказав він. – Стріла влучила точно сюди. Це поцілунок, який я їй подарував. Він урятував їй життя.
– Я пам’ятаю поцілунки, – тут же втрутився Малюк. – дайте поглянути. О, це поцілунок.
Та Пітер його не слухав. Він благав Венді хутчіше прокидатися, щоб він міг показати їй русалок. Але дівчинка ще не відповідала, адже перебувала в глибокій непритомності. Над їхніми головами пролунав тоненький зойк.
– Чуєте Тінк? – зауважив Кучерик. – Вона ридає, бо Венді жива.
І тоді їм довелося розповісти Пітеру про злочин Тінк, і вони ніколи ще не бачили у нього такого суворого виразу обличчя.
– Слухай сюди, Тінкер Белл! – закричав він. – Я більше тобі не товариш. Забирайся звідси назавжди.
Вона злетіла до нього на плече і благала пом’якшити вирок, але він струсонув її. І тоді Венді знову підняла руку, благаючи його про милосердя.
– Гаразд, не назавжди, а лише на тиждень.
Гадаєте, Тінкер Белл була вдячна Венді за те, що та за неї заступилася? Та де там, вона на таке не здатна.
Феї – дуже дивні істоти, і Пітер, який зрозумів ці створіння найкраще, часто просто відганяв її.
Але що було робити з Венді, здоров’я якої перебувало в такому жалюгідному стані?
– Давайте віднесемо її вниз, у нашу оселю, – запропонував Кучерик.
– Ага, – підтримав його Малюк. – Саме так і треба чинити з леді.
– Ні, ні, – зупинив їх Пітер. – Не смійте до неї торкатися. З нею треба поводитися шанобливо.
– Отже, – погодився Малюк. – Це те, про що я думаю.
– Але якщо її залишити тут, – припустив Базіка, – вона ж помре.
– Угу, вона помре, – підтримав його Малюк. – Тільки виходу все одно немає.
– Звісно ж, є, – заперечив Пітер. – Ми збудуємо хатинку навколо неї.
Всі дуже зраділи.
– Хутко! – наказав Пітер. – Тягніть нагору все найкраще, що у нас
