а Майкл уже встиг навіть повірити, що Венді й є їхня справжня матінка. Ці речі лякали її трохи, але Венді прагнула виконувати свої обов’язки, щоб воскресити старе життя в їхніх головах, навіть вигадала для них контрольні роботи, на зразок тих, які у неї бували в школі. Інші хлопчики міркували, що це дуже цікаво, хотіли долучитися, тому змайстрували дві грифельні дошки. На одній із них Венді писала запитання, а на іншій вони писали відповіді. Запитання були найпростіші: «Якого кольору були очі у мами?», або «Хто був вищий на зріст – татко чи матуся?», або «Була мама брюнеткою чи білявкою?». І ті відповідали на всі три запитання, якщо могли. Іноді вона загадувала їм написати твір не менше, ніж на сорок слів: «Як я провів свої останні дні», «Порівняйте характер татуся та матусі», один із них – на вибір. Або ще: 1) «Опишіть мамин сміх»; 2) «Опишіть татів сміх»; 3) «Опишіть мамину вечірню сукню»; 4) «Опишіть свою дитячу кімнату і те, що там було».
Якщо хтось не міг відповісти на запитання, йому пропонувалося просто поставити хрестик. І її жахливо засмучувало, що навіть у роботі Джона з’являлося останнім часом дуже багато хрестів. Звісно, єдиний, хто не ставив ніколи хрестиків, був Малюк, і ніхто не міг би бути більш безнадійним за нього, бо його відповіді були зовсім безглуздими, через те, що він справді забув своє минуле: меланхолія – страшна річ.
Пітер у цьому участі не брав. По-перше, він не визнавав жодної мами, крім Венді. А по-друге, він був єдиним хлопчиком на острові, який не вмів ні прочитати, ні написати навіть маленького слова. Він був вищим за такі дрібниці.
До слова, всі запитання були складені в минулому часі. Яким був колір очей матері тощо. Венді, вочевидь, також стала забувати.
Пригоди, природно, як ми побачимо далі, стали їхніми буднями. Але в цей час Пітер вирішив, що через Венді нова гра, яка дуже його захоплювала, більше не цікавила його, але так завжди траплялося з його забавами. Гра полягала в тому, щоб вдавати, що сталася якась надзвичайна пригода, вихваляючись перед Джоном і Майклом. Так ставалося повсякчас, вони сиділи на кріслах, підкидаючи кульки в повітря, штовхали один одного, ходили на прогулянку і поверталися, прикидаючись, що тільки-но підстрелили ведмедя. Іноді Пітер нічого не робив, сидів на кріселку, кудись витріщившись. Він не міг не дивитися так довго, і вигляд його був таким кумедним, що зумисне так скорчитись було важко. Хлопчик вихвалявся, що ходить пішки заради свого здоров’я. Впродовж кількох сонць вони зачаровано вислуховували оповідки про його пригоди. І Джон, і Майкл також були змушені прикидатися, бо в іншому випадку він би поставився до них серйозно.
Пітер часто ходив кудись один, а коли повертався, важко було визначити, трапилася йому на шляху якась небезпечна пригода чи ні. Іноді він про це просто забував. А потім, коли ви вже його знаходили, то міг би багато що розповісти, і все ж знайти його часом бувало нелегко. Іноді він приходив додому з перев’язаною головою, і поки Венді бідкалася над ним і промивала рану кип’яченою водою, хлопчик розповідав їй якусь карколомну історію.
