вже не могла бачити, щоб засунути нитку в голку, і коли вона глянула вгору, то лагуна, завжди така весела, стала грізною та недружньою.
Вона знала, що ніч ще не настала, але було так темно, як справжнісінької ночі. Ні, це було гірше за ніч. Щось ще не настало, але цією темрявою і тремтінням попереджало, що скоро з’явиться. Що ж це було?
Пригадалася купа страшних історій, які вона чула про Скелю Потопельників, як злі капітани висаджували на ній моряків і залишали їх там тонути. І вони топилися на ній під час припливу, бо тоді опинялися зануреними у воду.
Звісно, їй би краще розбудити дітей. І не тільки тому, що насувалося щось незнайоме. А тому, що вже було досить їм спати на скелі, ставало прохолодно. Але Венді була недосвідченою матір’ю. Їй здавалося, що коли вже встановили правило спати півгодини після обіду, то треба цього правила суворо дотримуватися. І хоча страх був на її боці, мамі хотілося почути голоси хлопчиків, та вона не стала будити їх. Навіть коли почула приглушений звук весел, хоча її серце затріпотіло, дівчинка все одно не будила дітей. Вона стояла над ними, щоб оберігати їхній сон. Хіба це не хоробрий вчинок Венді?
На щастя, один із хлопців відчував небезпеку, навіть коли спав. Пітер схопився, сну в нього наче й не було, і він тут же розбудив усіх інших.
Він застиг нерухомо, приклавши одну руку до свого вуха.
– Пірати! – закричав він.
Усі присунулися до нього ближче. Дивна усмішка заграла на обличчі Пітера, і Венді, побачивши її, сіпнулася. Коли ця посмішка з’являлася на обличчі цього хлопця, ніхто не смів звертатися до нього з жодним запитанням, все, що вони могли зробити, бути готовими коритися. Пролунав наказ гострий і проникливий, всі мовчки чекали цієї команди:
– Пірнай!
У повітрі замиготіли ноги, і за мить лагуна виглядала зовсім пустельно. Скеля Потопельників самотньо височіла посеред грізної води, ніби її саму прирекли на загибель.
До берега причалив човен. Це було піратське суденце, в якому пливли троє – Сміхун і Старкі, а третьою була не більше і не менше, як Тигрова Лілія. Її руки та ноги були зв’язані, і вона знала, яка доля її чекає. Індіанку хотіли залишити на камені до скону, такий кінець був навіть страшнішим, ніж смерть у результаті пожежі чи тортур, бо про це не було написано в книзі її племені, тому дівчина не знала, як через воду потрапити в щасливі мисливські угіддя пращурів. Проте її обличчя залишалося незворушним, бо Лілія була донькою вождя і мала намір прийняти смерть із гідністю.
Пірати спіймали індіанку в ту мить, коли вона піднімалася на борт із ножем у зубах. На кораблі не несли вахту, бо Гак вихвалявся, що його ім’я народжує вітер у морі, охороняючи судно на милю навколо. Тепер доля бранки також допоможе охороняти його. Ще один стогін вчувався у цьому нічному вітрі.
У напівтемряві, яку вони принесли із собою, два пірати не зауважили скелю, аж поки не врізалися в неї.
– Але ж ти й телепень, – гаркнув
