його викликають – звісно. Він же виїжджає на поверх порожнім.
– А якщо його ніхто не викликав?
– Не розумію тебе.
Марк потер пальцем перенісся.
– Уяви ситуацію: хтось натиснув на кнопку зсередини, хоч насправді всередині ліфта пусто. Він поїде?
– У деяких старих ліфтах таке можливо. Можна, не заходячи до кабіни, нахилитися, натиснути кнопку й послати порожній ліфт на будь-який поверх. У нових – більш досконалі програми. Наприклад, із нашим ліфтом таке не пройде.
Марк ледь скривився. Це не зовсім те, чого він хотів. Коли ліфт стояв на п’ятому, двері були зачинені. Хлопець напевне знав: ніхто не нахилявся з коридору, щоб натиснути кнопку з «десяткою», проте не знав, як пояснити це дідові.
– Ні, це трохи не те…
Онук недооцінив діда.
– Ти маєш на увазі із зачиненими дверима? Тобто чи поїде ліфт, якщо натиснути кнопку зсередини, коли двері вже зачинилися, але щоб ніби як нікого не було в кабіні?
– Так!
– Хех, – Арсен замислився. – Думаю, ні, не поїде.
– Думаєш чи впевнений?
– Невпевнений, – зізнався чоловік. – Але, в принципі, можна перевірити. Ти ж пам’ятаєш, як працює наука.
– Пропонує гіпотези, які потім підтверджуються або спростовуються експериментом, – скоромовкою проговорив Марк.
– Правильно. – Дід прискалив око. – Якщо це тобі так важливо, можна організувати якийсь експеримент і перевірити, поїде ліфт чи ні.
– Це важливо, – закивав головою Марк.
Арсен уважно подивився на онука.
– Чому?
Хлопець не мав на меті щось приховувати, просто на той момент і розказувати, в принципі, не було чого.
– Ну-у так, просто цікаво.
– Тоді я до вихідних щось придумаю.
Дід побажав на добраніч і пішов, а Марк радів розмові з ним. В Арсена все було чітко, просто й основне – обґрунтовано. Не підкопаєшся. Втім, щось не давало спокою. Навіщо Соня все це придумала? Який сенс у її витівці? Якщо вона вигадала затію з ліфтом, для чого сама повторювала «ритуал»? Вона не могла знати, що Марк на слух розпізнає її катання між поверхами й стежитиме за нею. Чи все-таки могла? Й куди вона, врешті-решт, щезла?..
Соня з’явилася в мережі за чверть до півночі. Хвилин п’ять Марк телющився в екран, борючись із бажанням написати. Він досі почувався трохи винним, що не підтримав її, проте відклав планшет, не ввівши жодного символа. Він не хотів нав’язуватися. Та навіть якби й хотів, то не знав, що написати. Привіт, як справи? О, слухай, стосовно синців у тебе під очима – так і не поділишся, звідки вони прилетіли? Чи – не скажеш, де була сьогодні між четвертою дня та одинадцятою вечора?..
Засинаючи, вже майже впавши в обійми сну, Марк ще раз прокрутив у голові розмову з Арсеном. Ту її частину, що стосувалася паралельних світів і вимірів. Обривки фраз, набувши дивних візуальних форм, спливали перед його
