спрямував його на нас. Усім засліпило очі. Неможливо було не кліпати повіками.
– Я хочу, щоб ви відповіли на це запитання точно, міс Сімонс. Чи він тримав ліхтар нерухомо, чи водив ним туди-сюди?
Джулія поміркувала. Тепер вигляд у неї вже не був такий знуджений.
– Він водив ним, – сказала вона повільно. – Як водять прожектором у танцювальній залі. Світло вдарило мені в обличчя, але потім ковзнуло далі по кімнаті, і пролунали постріли. Два постріли.
– А потім?
– Він рвучко обернувся – і Міці завила, наче сирена, невідомо звідки, а тоді пролунав ще один постріл. Потім двері зачинилися (вони зачинилися повільно, з тонким і якимсь, знаєте, моторошним скрипінням), і ми всі опинилися в темряві, не знаючи, що робити; бідолашна Банні верещала, як недорізаний кріль, а Міці репетувала в їдальні так, ніби хтось приставив їй там ніж до горла.
– Ви думаєте, той чоловік сам у себе вистрелив чи, спіткнувшись, упав, і револьвер вистрелив сам по собі?
– Не маю найменшого уявлення. Усе відбувалося, ніби на сцені. Спочатку я вважала, то був чийсь дурний жарт – аж поки не побачила, як цебенить кров із вуха тітки Леті. Адже, якщо ти навіть хочеш вистрелити з револьвера, щоб надати сцені правдивості, то ти стрілятимеш над головами в людей, щоб ні в кого не влучити, чи не так?
– Та певно, що так. Ви думаєте, він бачив, у кого стріляє? Тобто я хочу запитати, чи міс Блеклок перебувала у світляному колі від ліхтаря?
– Не можу сказати. Я не дивилася на неї. Дивилася на того, хто стріляв.
– Я веду до того, чи думаєте ви, що той чоловік умисне стріляв у неї – в неї, а не в когось іншого?
Джулію, схоже, здивувало таке припущення.
– Ви хочете сказати, він цілився саме в тітку Леті? О ні, я так не думаю… Зрештою, якби він хотів пристрелити тітку Леті, то він міг би обрати для цього набагато кращу нагоду. Навіщо йому було збирати всіх тих друзів і сусідів, щоб тільки ускладнити собі справу. Він міг би вистрелити в неї, ховаючись за парканом, як це роблять у добрій старій Ірландії, у будь-який день тижня й відразу покінчити з цією справою.
Ці слова, подумав Кредок, були переконливою відповіддю на припущення Дори Баннер про те, що зловмисник напав саме на Летицію Блеклок.
Він сказав, зітхнувши:
– Дякую вам, міс Сімонс. А зараз я піду й спробую поговорити з Міці.
– Стережіться її пазурів, – застерегла його Джулія. – Вона татарка!
ІІ
Кредок у супроводі Флетчера знайшов Міці на кухні. Вона розкачувала тісто й подивилася на нього з підозрою, коли він увійшов.
Її чорне волосся нависало над очима; вигляд у неї був похмурий, а яскраво-червоний джемпер та світло-зелена спідниця, які були на ній, не відповідали нездоровому кольору її обличчя.
– Чого ви приходити на мою кухню, містер? Ви ж із поліції, чи не так? Мене завжди, завжди переслідують – порятунку нема! Мені треба було б уже звикнути. Кажуть, ніби в Англії у вас усе по-іншому,
