око поблискувало, як топаз. Він рвучко зупинив Ентоні, плескаючи його по руках, більше від бажання зігрітись, аніж через грайливість, і після неодмінного потиску рук вибухнув словами:
– Дідько, як холодно! Боже милий, я весь день працював, як проклятий. Поки в моїй кімнаті не зробилося так холодно, що я подумав: схоплю пневмонію. Бісова орендаторка економить на вугіллі, піднялася тільки після того, як я півгодини кричав на сходах. Почала пояснювати, чому так. Господи! Спершу вона довела мене до сказу, а потім я подумав, що вона – непоганий персонаж, і почав записувати, поки вона говорила, але так, щоби вона не зрозуміла, ніби я просто щось пишу…
Він схопив Ентоні за руку і жваво потягнув його вгору по Медісон-авеню.
– Куди ми?
– Нікуди особливою.
– Тоді в чому сенс? – запитав Ентоні.
Вони зупинились і витріщились один на одного, а Ентоні подумав, чи часом холод не зробив його лице таким самим неприємним, як у Діка Кермела, чий ніс був малиновим, вирячене чоло – синім, чиї непарні очі були червоними й водянистими по краях. За хвилю вони знову продовжили путь.
– Я добре попрацював над романом, – багатозначно провадив Дік, звертаючись ніби до тротуару. – Але часом мені треба виходити. – Він глянув на Ентоні, ніби вибачаючись і шукаючи підтримки.
– Мені потрібно виговоритись. Я гадаю, що мало хто справді думає, я маю на увазі, що ось так сідає і міркує, і врешті приходить до якоїсь ідеї. Я мислю, коли пишу або коли розмовляю. Необхідно мати початок, те, що можна заперечувати або відстоювати – як ти вважаєш?
Ентоні щось пробурмотів і м’яко вивільнив руку.
– Я не проти нести тебе, Діку, але це пальто…
– Я маю на увазі, – настирливо продовжував Річард Кермел, – що на папері вже перший абзац містить думку, яку ти знищиш або розвинеш. У діалозі ти маєш враховувати останнє твердження твого візаві, але коли ти просто роздумуєш над чимось, твої думки слідують одна за одною, як картинки в чарівному ліхтарі – одна веде за собою наступну.
Вони минули Сорок п’яту вулицю і поволі сповільнили ходу. Обидва запалили сигарети і випустили в повітря великі хмари диму разом із морозним подихом.
– Пройдімося до «Плази» і замовмо егног, – запропонував Ентоні. – Тобі це на користь. Повітря вижене нікотинову гниль із твоїх легень. Ходімо, я буду всю дорогу слухати про твою книжку.
– Краще не буду, якщо тобі це заважає. Тобто непотрібно робити послугу.
Слова вилітали поспіхом, і хоча він намагався не змінювати виразу обличчя, воно таки видавало невпевненість. Ентоні був змушений запротестувати:
– Заважає? Нізащо!
– В мене є кузина… – почав Дік, але Ентоні перервав його, розкинув руки й видихнув навмисне піднесено.
– Гарна погода! – вигукнув він. – Чи не так? Почуваюся
