приготував для неї світ упродовж наступної ж години, але кожна дівчина, яка могла похвалитись своєю вродою, викликала в ньому величезний інтерес.
– Глорія дуже мила, хоча ані краплі розуму в голові.
Ентоні коротко гигикнув.
– Ти маєш на увазі, що про літературу з нею не поговориш.
– Ні, не маю.
– Діку, ти ж знаєш, щó для тебе мізки в жінки. Серйозна молода особа, яка буде сидіти з тобою в куточку й серйозно розмовляти про життя. З тих, які в шістнадцять із розумними обличчями сперечаються: це добре чи погано цілуватись і чи пристойно для першокурсника пити пиво.
Річард Кермел був ображений. Його обличчя спохмурніло і зморщилось, як гофрований папір.
– Ні, – почав він, але Ентоні безжально перебив його.
– О, так, із тих, що вже сидять у куточку та обговорюють англійський переклад нового скандинавського Данте.
Дік розвернувся до нього, його обличчя дивно осіло, його запитання пролунало майже як благання.
– Та що таке з вами із Морі? Ви інколи розмовляєте зі мною, ніби я недоумок.
Ентоні був збентежений, але йому також було холодно й незручно, тож він вирішив сховатися за нападом.
– Я не думаю, що справа в розумі, Діку.
– Звичайно, що в розумі! – розлючено вигукнув Дік. – Що ти маєш на увазі? Чому не в розумі?
– Можливо, ти достатньо багато знаєш і вмієш це описати.
– Не можу я всього знати!
– Я можу собі уявити, – провадив своє Ентоні, – людину, яка знає багато, але не володіє талантом, аби це описати. От як я. Уяви на хвилину, що в мене більше досвіду, ніж у тебе, й менше таланту. Але я не зміг би всього висловити. Ти ж, навпаки, маєш достатньо води, щоб наповнити відро, і достатньо велике, щоби вмістити цю воду.
– Щось я взагалі не вловлюю твоєї думки, – поскаржився Дік зажуреним голосом. Він був безконечно стривожений, а від того ще більше наїжачився. Він втупився в Ентоні й затулив прохід перехожим, від чого ті кидали на нього злісні та осудливі погляди.
– Я маю на увазі, що такий талант, як Веллс, не може вмістити розум Спенсера. Але таланти дрібніші нехай задовольняться ідеями скромнішими. І що вужче ти можеш дивитися на предмет, то цікавіше зможеш про нього розповісти.
Дік задумався, не в змозі оцінити весь розмах парадоксу, вкладеного в ремарку Ентоні. Але Ентоні вів далі з такою невимушеністю, яка так часто витікала з нього, його темні очі блищали на худорлявому обличчі, підборіддя його піднялось, уся його фізична сутність розросталась.
– Скажімо, я гордий, розсудливий і мудрий – афінянин серед греків. Я міг би програти там, де хтось менш успішний досягнув би успіху. Він міг би наслідувати, міг би вдавати, міг би бути завзятим, міг би бути обнадійливо конструктивним. Але той, гіпотетичний «я» був би занадто гордим, щоб наслідувати, занадто розсудливим, щоб бути заповзятим, занадто складним, щоб бути утопістом, занадто грецьким, щоб удавати.
– Отже, ти не вважаєш,
