бачити…
Декілька швидких фраз з боку Діка, а потім:
– Містер Петс? Заходьте, будь ласка, пальто залишайте тут. – Вона вказала на крісло і змінила модуляцію на улесливий сміх, упереміш з утрудненим диханням. – Це просто чудово, чудово. Річарде, чому ти не заходив до нас так довго? – Подальші односкладові слова служили подекуди відповіддю, подекуди наповненням тиші між невиразними спробами Діка відповісти. – Сідай, будь ласкавий, розкажи, як у тебе справи.
Потім вони ходили по кімнаті туди-сюди, або стояли й люб’язно кивали, потому усміхалися знову й знову безпорадно та безглуздо, сподіваючись, що вона нарешті сяде, затим опустилися в крісла і налаштувалися на приємну розмову.
– Думаю, передусім, бо ти був зайнятий, – усміхнулася місіс Гілберт дещо із викликом. «Передусім» вона використала, щоб збалансувати свою більш хитку позицію. В неї було заготовано ще дві фрази: «принаймні мені так здається» і «вочевидь» – ці три фрази вона змінювала так, що кожна її ремарка виглядала, як загальний погляд на життя, так, ніби вона перебрала всі варіанти й тицьнула пальцем у найбільш годящий.
Обличчя Річарда Кермела, як помітив Ентоні, вже прийшло до норми. Чоло і щоки набули кольору плоті, а ніс зробився ввічливо непомітним. Він дивився на тітку світло-жовтим оком, виявляючи підкреслено перебільшену увагу, яку молоді чоловіки зазвичай приділяють жінкам, на яких не мають подальших планів.
– Ви також письменник, містере Петс?… Гаразд, можливо, ми всі зможемо зігрітись у променях Річардової слави. – Легкий смішок, який започаткувала сама місіс Гілберт.
– Глорії немає вдома, – промовила вона, ніби аксіому, з якої належало зробити далекоглядні висновки. – Десь танцює. Глорія пурхає, пурхає, пурхає. Я казала їй, не знаю, як вона це витримує. Вона танцює весь вечір і всю ніч, гадаю, від неї скоро тінь залишиться. Її батько дуже схвильований щодо неї.
Вона усміхнулась одному та іншому. Вони обоє усміхнулись у відповідь.
Раптом Ентоні зрозумів, що вона вся складається з послідовності півкіл і парабол, на кшталт тих фігур, що їх талановиті хлопці зображають за допомогою друкарських машинок: голова, руки, груди, стегна, ноги і гомілки були заплутаним поєднанням окружностей. Вона була охайна й чиста, її волосся було пофарбоване під насичену сивину, на її широкому обличчі ніби сховалися два вицвілі блакитні ока, облямівкою навколо вуст пробивалися ледь помітні вусики.
– Я завжди кажу, – звернулася вона до Ентоні, – що Річард – древня душа.
Запанувала незручна пауза, протягом якої Ентоні вигадав каламбур, що Дік – зношений і древній.
– У нас усіх душі різного віку, – провадила далі місіс Гілберт і вся засяяла, – принаймні так кажуть.
– Може бути, – погодився Ентоні, вдаючи, ніби ця ідея викликає в нього захоплення. Її голос спінився:
– У Глорії дуже молода душа – безвідповідальна, передусім. У неї відсутнє відчуття відповідальності.
– Вона іскриста, тітонько Кетрін, – люб’язно сказав
