Будинки тяглися вздовж берега уривчастим, нерівним рядом. Збиралися ранні похмурі сутінки. Бузкове, як чорнило, море шуміло тихо та грізно. У жалюгідному садку, що спускався до берега, стояли чорні, голі дерева, немов чортяки підняли лапи від подиву. Назустріч бігла господиня, здійнявши до неба худі руки; її суворе обличчя було темним у тіні, і сама вона була чимось схожа на нечистого. Науковець і священик слухали киваючи, як вона повідомляє уже відомі їм речі, додаючи моторошних деталей та вимагаючи помсти незнайомцю за те, що він убив, і мешканцеві – за те, що він убитий, і за те, що він сватався до доньки, і за те, що так і не дожив до весілля. Потім вузькими коридорами вони дійшли до замкнених дверей, і вчений спритно, як старий слідчий, виламав їх плечем.
У кімнаті було тихо і страшно. Перший же погляд незаперечно доводив, що тут відчайдушно боролися щонайменше двоє людей. На столику і на підлозі валялися карти, немов хтось раптово перервав гру. Дві склянки стояли на столику – вино налити не встигли, – а третя купою уламків виблискувала на килимі. Неподалік лежав довгий ніж, точніше – коротка шпага з химерним візерунковим руків’ям. На матове лезо падало сіре світло з вікна, за яким чорніли дерева на свинцевому тлі моря. В іншому кутку поблискував циліндр, вочевидь, збитий із голови, здавалося, що він ще котиться. У третій же куток недбало, як лантух картоплі, кинули Джеймса Тодгантера, обв’язавши його, проте, немов багаж, заткнувши шаликом рот і скрутивши руки та ноги. Темні його очі бігали по боках.
Доктор Оріон Гуд постояв біля порога, дивлячись туди, де все беззвучно свідчило про насильство. Потім, швидко ступаючи по килиму, він перетнув кімнату, підняв циліндр і, дивлячись дуже серйозно, приміряв його зв’язаному Тодгантеру. Циліндр був такий великий, що закрив майже все обличчя.
– Капелюх пана Ґласса, – сказав учений, розглядаючи підкладку в лупу. – Чому ж капелюх тут, а власника немає? Ґласс не грішить недбалістю в одязі, циліндр – дуже модний, хоча і не новий, його часто чистять. Мабуть, Ґласс – старий денді.
– Святі небеса! – зойкнула Меґґі. – Ви б краще його розв’язали.
– Я навмисно кажу «старий», – продовжував Гуд, – хоча, можливо, доводи мої трохи натягнуті. Волосся випадає у людей по-різному, але все ж випадає, й я б розрізнив через лупу дрібні волоски. Їх немає. Тому я і вважаю, що пан Ґласс – голомозий. Порівняємо це з високим, різким голосом, який так жваво описала панна Мак-Неб (потерпіть, люба леді, потерпіть!). Можна порівняти лисий череп зі справді старечою сварливістю – і ми посміємо, мені здається, зробити свої висновки. Крім того, пан Ґласс рухливий і майже без сумніву – високий. Я міг би послатися на розповідь про високого чоловіка в циліндрі, але є й точніші вказівки. Склянка розбита, й один із уламків лежить на консолі, над каміном. Він би туди не потрапив, якби склянка розбилася в руці такого невисокого чоловіка, як Тодгантер.
– До речі, – втрутився священик, – може, розв’язати його?
– Склянки свідчать не тільки про це, – продовжував експерт. – Я сказав би відразу,
